read-books.club » Фентезі » Салимове Лігво 📚 - Українською

Читати книгу - "Салимове Лігво"

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Салимове Лігво" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 131
Перейти на сторінку:
якісь віконниці, і тепер цей син Ґліків на нього дивиться. Щось із цим треба зробити.

…і кожен живий, хто покладає віру свою в мене, ніколи не зазнає страждань вічної смерті…

(Я підношу тобі зіпсуте м’ясо і смердючу плоть).

Вибрати звідти землю. Ось що треба. Вибрати лопатою землю і збити лопатою замок, і відкрити труну, і закрити ті жахливі, прискіпливі очі. Того клею, як у трунаря, у нього нема, але є в кишені два четвертаки. Вони цілком згодяться. Срібні. Так, срібло — це саме те, що потрібне цьому хлопцю.

Сонце тепер світило понад дахом Дому Марстена, торкаючись тільки найвищих і найстаріших ялин західніше міста. Навіть із зачиненими віконницями цей дім, здавалося, вдивляється в нього.

Ти повернув мертвого до життя; подаруй брату нашому Деніелу життя вічне.

(Я справив жертву на твою пошану. Лівою рукою своєю і підношу її).

Майк Раєрсон зненацька стрибнув у могилу і почав оскаженіло розкопувати, викидаючи звідти землю нагору коричневими вибухами. Нарешті залізо лопати стукнуло об дерево і він почав відгрібати рештки землі з боків, а потім, ставши колінами на труну, знову, і знову, і знову бити мідну дужку замка.

Віддалік, біля струмка почали брекекекати жаби, нічний леляк співав серед тіней, а десь поблизу почали здіймати свої пронизливі голоси ще кілька дрімлюг.

Шоста п’ятдесят.

«Що це я роблю? — запитав він себе. — Що це, заради Бога, я зараз роблю?»

Уклякнувши на віку труни, він намагався це обдумати… але щось під сподом його розуму спонукало його поспішати, поспішати, сонце сідає…

Темряво, не застань мене тут.

Він підняв лопату, ще раз із-за плеча рубонув по замку і почулося «хрясь». Дужка луснула.

Він, в останньому проблиску притомності, кинув погляд угору — обличчя закаляне, помальоване землею з потом, білими кружалами тупляться вибалушені очі.

Венера сяяла на грудях небес.

Захеканий, він підтягнувся з могили і, розпластавшись, намацував клямки на віку труни. Знайшов і смикнув. Віко вихнулось вгору, зарипівши на завісах, як він собі й уявляв, спершу показавши тільки рожевий атлас, а потім і руку в темному рукаві (Денні Ґліка поховали в тому костюмі, у якому він ходив до причастя) й нарешті… нарешті обличчя.

Майкові сперло дух, перехопило горло.

Очі були відкриті. Саме так, як він і думав. Широко розплющені і зовсім не осклілі. Вони немов іскрилися ненависним життям у цьому останньому, помираючому світлі дня. На цьому обличчі не було смертельної блідості; щоки здавались рожевими, ніби налитими життєвими соками.

Майк спробував відвести очі від цього сяйливого, крижаного погляду і не зміг.

Він пробурмотів:

— Ісусе…

Маліючи, дужка сонця пішла за обрій.

  5

Марк Петрі працював у своїй кімнаті над моделлю Франкен­штайнового монстра і прислухався до батьків унизу, у вітальні. Його кімната містилася на другому поверсі фермерської садиби, яку вони купили на Південній Джойнтер-авеню, і хоча тепер будинок обігрівався сучасним рідкопаливним котлом, на другому поверсі досі залишались на місці старі ґратки. Раніше, коли будинок обігрівався центральною кухонною піччю, тепле повітря, що йшло крізь ґратки, не дозволяло занадто вихолоджуватися другому поверху — щоправда, та жінка, яка від початку у 1873 до 1896 року жила в цьому будинку зі своїм чоловіком, суворим баптистом, усе одно клала собі до ліжка замотану у фланель гарячу цеглину — але тепер ці ґратки слугували іншим чином. Вони чудово доносили звуки.

Нехай батьки й сиділи зараз у вітальні на нижньому поверсі, це було все одно, якби вони балакали про Марка просто за дверима його кімнати. Одного разу, коли батько зловив його за підслуховуванням під дверима в їхньому старому домі — Маркові тоді було лише шість років, батько проказав йому старе англійське прислів’я: «Хто не підслухає — той досад не має». Це означає, пояснив тоді батько, що ти можеш почути щось таке про себе, що тобі не сподобається.

Ну, але ж є ще й інше прислів’я: «Хто попереджений — той озброєний».

У свої дванадцять років Марк Петрі був трохи дрібнуватим і мав дещо субтильний вигляд. Проте рухався він з такою граційною спритністю, яка не є звичайною для більшості хлопчаків його віку, переважно складених з колінок, ліктів та подряпин. Його ясне, майже молочне обличчя з рисами, які пізніше в житті вважатимуться орлиними, зараз здавалося трішечки ніби жіночним. Навіть іще до інциденту з Річі Боддіном на тутешньому шкільному подвір’ї це призводило його до певних халеп, тож він вирішив давати собі раду з цим самотужки. Він проаналізував проблему. Більшість задеріїв, визначив він, істоти дебелі, потворні й незграбні. Вони лякають інших тим, що здатні завдати їм болю. Б’ються вони підступно. Таким чином, якщо ти сам не боїшся потерпіти трохи болю і готовий битись підступно, над задерієм можна взяти гору. Річі Боддін став першим повноцінним доказом цієї його теорії. З кривдником у початковій школі в Кіттері[126] у нього вийшла нічия (яка була свого роду перемогою; задерій у Кіттері, скривавлений, але не повалений, оголосив навселюд шкільному подвір’ю, що вони з Марком Петрі друзяки. Марк, який вважав того кіттерійського кривдника тупим шматком лайна, йому не заперечував. Він розумів, що таке обачність). Балачка з кривдниками — марна справа. Схоже, що біль — єдина мова, яку розуміють Річі Боддіни цього світу, і Марк гадав, саме тому в цьому світі завжди так нелегко живеться. Цього разу Марка відправили з уроків додому, і його батько дуже сердився, аж поки в очікуванні ритуальної хльости згорнутим журналом Марк не сказав йому, що Гітлер у душі був просто Річчі Боддіном. З чого батько розреготався як той чорт, і навіть мати захихотіла. Хльосту було відвернуто.

Наразі Джун Петрі промовляла:

— Ти вважаєш, це на нього вплинуло, Генрі?

— Важко… сказати.

І з цієї паузи Марк здогадався, що батько якраз розпалює свою люльку.

— У нього таке збіса непроникне обличчя.

— Однак тиха вода греблю рве, — сказала мати й замовкла.

Його мати завжди проказувала такі речі, як «тиха вода греблю рве» або «усе пливе, все змінюється». Він щиро їх обох любив, але інколи вони здавалися такими ж нудними, як книжки у відділі класичних фоліантів у бібліотеці… і такими ж запилюженими.

— Вони йшли в гості до Марка, — продовжувала мати. — Погратися з його залізницею… тепер один помер, а другий пропав! Не обманюй себе, Генрі. Наш хлопчик щось відчуває.

— Він має твердий ґрунт під ногами, — сказав містер Петрі. — Що б він не відчував, я певен, він тримає свої почуття на припоні.

Марк вклеїв ліву руку Франкенштайнового монстра в гніздо на плечі. Це була особливим чином оброблена аврорівська модель, яка в темряві світилась зеленим, точно як той пластмасовий Ісус, якого йому колись подарували за вивчення напам’ять 119-го псалма в недільній школі в Кіттері[127].

— Я інколи думав, що нам варто було б завести ще одного, — говорив його батько. — Крім усього іншого, це було б добре для самого Марка.

А мати йому на це грайливим тоном:

— Не те щоб ми не докладали зусиль.

Батько гмикнув.

У розмові залягла довга пауза. Зараз батько, знав Марк, либонь, гортає «Волл-стріт джорнел». А в матері у пелені, певне, лежить роман Джейн Остін чи, може, Генрі Джеймса. Вона перечитує їх знову і знову, та хай йому грець, але Марк не вбачав сенсу в читанні якоїсь

1 ... 41 42 43 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Салимове Лігво"