read-books.club » Детективи » 1793 📚 - Українською

Читати книгу - "1793"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "1793" автора Ніклас Натт-о-Даг. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 91
Перейти на сторінку:
чорні, як два темних озерця під нічним небом. «Що ти там стискаєш у руці? Кісточки побіліли. Ану покажи». Я потупився і розтулив долоні. Нічого. Я вже звик до його надзвичайного чуття на всяку брехню, тому непомітно кинув перстень у траву й наступив на нього ногою. Він ще кілька секунд подивився на мої тремтливі руки й мовив: «Не тягни. Час іде, ти все худнеш, мені не треба, щоб ти здох з голоду, перш ніж зробиш роботу». З цими словами він повернувся і пішов. Коли він нарешті зайшов у будинок, я присів і знайшов у траві перстень. Його останні слова подали мені ідею, до якої я сам не дійшов би.

Я повернувся в кімнату й поклав руку на щоку свого пацієнта. Його обличчя досі було вродливе, хоча під пов’язкою ховалися порожні очниці, а щоки запали. Раніше я ніколи його так не торкався. Мені здалося, що він заспокоївся. Тримаючи перстень двома пальцями, я притулив прикрасу до його вуст. Коли мені здалося, що він упізнав його форму, я поклав перстень йому до рота, приніс води й дав напитися. Після кількох ковтків зазирнув до рота — нічого золотого не видно. Ковтнув.

Мій господар мав якийсь план щодо цього бідолахи. Цей шматок людського тіла мав ще послужити десь в іншому місці. Тепер у своєму животі мій пацієнт нестиме доказ свого імені й походження. Скоро я відріжу його останні кінцівки, тому не знаю, як він буде спілкуватися зі світом, але, може, він знайде якийсь спосіб, і хтось знайде перстень, простежить його моторошний шлях і дійде до чудовиська, відповідального за таке нечуване злочинство. Не знаю, чи мій пацієнт ще чує хоч щось, адже за наказом господаря на третій день свого перебування тут я встромив у хлопцеві вуха дерев’яні тріски, так глибоко, як було можливо. А наш мучитель потім перевірив результати роботи, гучно ляснувши в долоні біля кожного вуха — ніякої реакції. Але я все одно нахилився до нього й сказав: «Якщо перстень вийде, я його помию і знову дам тобі проковтнути. Коли залишишся сам, мусиш придумати, як тобі його зберегти. Я сам не знаю, як це зробити».

Якщо він мене зрозумів, то ніяк цього не показав. Після того я відрізав йому ліву руку, у відрі відніс до Маґнусових апартаментів, пішов у підвал і напився як свиня. І все одно не міг заснути. Як колись давно, змішав кіптяву з водою, зробив чорнило, вмочаю перо й пишу тобі листа, люба сестро, мій єдиний друже.

Пам’ятаєш, сестричко, як ми говорили про далекі світи тими весняними ночами, коли я сидів на колінах біля твого ліжка, аж поки пташки зачинали свою ранкову пісню й перші промені сонця освітлювали вікно? Як мріяли про щедрі прекрасні луки десь далеко від цих полів страждання і болю, прегарні місця, де одного дня ми разом бігтимемо, тримаючись за руки, між літніми квітами, без страху й турбот, де нас ніколи не знайде біда? А якщо стомимося, то ляжемо під кленом, підставивши обличчя свіжому вітерцю. Питимемо солодку воду з джерела, тамуватимемо голод яблуками й дикою малиною, будемо весело сміятися далеко від охопленої пропасницею Карлскруни, куди щодня з військових кораблів на рейді човнами привозять нові й нові синьо-чорні трупи й скидають на берег. Ми були б такі щасливі, як можуть бути тільки брат і сестра.

Мені більше не сняться луки й дика малина, люба сестро. Їх для мене більше не існує. Кажуть, якщо втратив невинність, повернути її вже не вдасться — і це літо вкрало всі мої мрії. Як я зможу ще коли-небудь відчути радість і щастя після всього, що побачив і зробив?

Ще трохи, і мине чотири роки відтоді, як пропасниця забрала тебе в мене, як серце твоє зупинилося, щойно випране простирадло накрило твої груди, і я зрозумів, що ти більше не дихаєш і мені не залишається нічого іншого, як викопати могилу, з гілок зробити хрест і сплести з весняних квітів вінок для твого останнього земного прихистку.

Більше я не молюся про те, щоб ти чекала мене в тіні під деревом, рожевощока і в білій льняній спідниці, що її мама подарувала тобі на останній твій день народження. Замість цього я щодня молюся, аби ти мирно лежала в тій ямі, де я тебе залишив, аби не було ніяких райських луків і щоб ти ніколи не дізналася про все, що я наробив. І щоб мене швидше вже опустили в темну яму, де є саме порожнє ніщо, і нічого більше.

Третя частина

Нічний метелик

Весна 1793 року

О почуття! Жага життя! Де ви?

Лиш порожнеча душу обнімає,

Лиш темні тіні, самота німая

І відгомін минулого з глибин.

Недоля мені визначила путь,

І хмари, наді мною що пливуть,

І мої думи болісно-смутні,

І холод, від якого стигне кров, —

Усе мені доводить знов і знов:

Я не живу, я вже давно в труні.

Юган Генрік Келлгрен, 1793 рік

1.

Анна Стіна знає, що вогонь — штука непроста. Треба правильно скласти тріски й цурпалки, щоб полум’я мало де розгулятися. Вогонь — теж жива істота, теж має дихати. Анні здається, що в каміні у неї вдома в Катаріниному кварталі значно складніше розпалити дрова, ніж тут. Вздовж затоки Орставікен накладені в’язки сухого хмизу — запалають, щойно піднесеш смолоскип. Священник чекає, поки годинник проб’є сьому. Коли хлопчак, що сидить на дзвіниці церкви Святої Катаріни, вдарить у дзвона, займуться багаття на честь Святого Вальборґа.

Раніше Анна Стіна боялася вогню. У дитячих казках і переказах вогонь завжди був чудовиськом, — так його описували ті, хто на власні очі бачив, як полум’я зжирало дерев’яні будинки міста. Але Анна Стіна — дитя нового часу, вона виросла в кам’яному, а не дерев’яному Стокгольмі, і з роками стає дедалі важче бачити зв’язок між пожежами й теплими язичками полум’я в каміні. Навіть цього вечора, коли вогонь фактично випускають на волю, він все одно приручений і обмежений відрами з водою і шлангами.

Вечір теплий, але з моря дме свіжий вітер. І добре, що так. Поле Барненґен простягається до Фатбурену, там земля ще мерзла, але сморід можна не тільки внюхати, а й побачити між роями мух. Вечори цієї весняної пори дедалі світліші, минули зимові місяці, коли темно, мов у норі, а кому випало ввечері кудись іти, мусить мало не

1 ... 41 42 43 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1793"