Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

— Я помилилися місцем? — Уточнив Захірд.

— Ні, — похитав головою Тім. — Я відчуваю присутність магічних предметів… вони тут… але не даються в руки.

— Не зрозумів? Це як? А чому всі колишні підкорялися?

— Може, тому що зброя була зроблена для людини? — Знизав плечима маг. — А ці предмети мене господарем не рахують. Вони чекають на гнома.

— І що ж робити? Як мені взяти їх? Вирити тунель?

— Можна й так, — кивнув Тім. — Але ж це довго. Вони глибоко заховані… Спробуємо інакше. Я все-таки маг землі, і вона мені підкоряється.

— А те, що ти збираєшся зробити, реліквіям не зашкодить? — напружився гном.

— Ні… Просто якщо я не можу добути предметів, то можу спробувати доставити нас до них.

— В сенсі? — затеребив бороду Захірд. — Сховаєш нас під землю? Чи знову в підвал?

— На кшталт цього… — кивнув маг. — Їх не в яму закопали. Швидше за все, лежать собі у підземеллі храму. Ось туди я і переміщу нас.

— Жартуєш? — тепер настала моя черга виказати недовіру.

— Аж ніяк… Владе, ти навіть не уявляєш собі, як багато може маг, що має при собі джерело сили… Та я одним клацанням можу спорудити чи зруйнувати гору. Хочеш?

— Ні-ні… — квапливо замахав я на нього руками. — Не забувай, що ми посередині між двома вулканами. Бракувало нам ще одного виверження. Краще вже в підземелля.

— Гаразд… — зітхнув Тім, явно невдоволений, що йому не дали продемонструвати своєї могутності. — Станьте ближче до мене.

— Всі? — Уточнив я. — Впевнений?

— Гм… — маг задумливо потер підборіддя. — Ти маєш рацію… Я не робив цього раніше. Напевно, не варто ризикувати. Тінь, забери нашого зеленошкірого малюка і відійдіть трохи убік.

   Почекав, поки рейнджер з тролем віддалилися кроків на десять і простягнув нам з гномом руки.

— Тримайте міцно та не відпускайте.

Міг і не казати.

Тім заплющив очі, зосередився і… вуха заклало як у реактивному літаку під час переходу звукового бар'єру. Здавило груди... а потім стало темно, як у могилі. Та й відповідний запах… Тлін і пліснява. Тьху-ти… Чур мене з такими порівняннями. І хоч я зовсім нічого не бачив, у навколишній темряві дихати нічого не заважало, та й тепла долоня друга теж обнадіювала.

— Зараз, зараз… — промимрив маг. — Потерпіть…

А наступної миті трохи вище наших голів виникла яскрава кулька, освітлюючи велике, я б навіть сказав, величезне приміщення. У футбол не пограєш, а в баскетбол чи гандбол — запросто. Стіни та склепіння — кам'яні. І каміння складено так уміло, що на перший погляд здається монолітом. Що не кажи, а гноми чудові будівельники.

— Он вони! — перервав мої роздуми зойк Захірда. — Тім! Я їх бачу!

Маг нічого не відповів, тільки змістив «підвісний ліхтар» у потрібному напрямку. Тож я й сам зміг побачити реліквію гномів.

На невеликому постаменті стояла велика ковадла, що відсвічувала синюватими переливами, а поверх неї — молот. Немов щойно відкладений ковалем, який на хвилинку відійшов по інших справах.

А ще… Трохи осторонь… нерухомою статуєю завмерла постать, найбільше схожа на збільшену версію лицаря смерті.

— Це ще що за… — Тім не договорив, бо саме в цей момент у загальній тиші почувся гучний скрип, ніби відчинялися двері з незмазаними завісами.

— Голем… — здавленим шепотом відповів Захірд і мимоволі позадкував. — Це кінець… Тіме, витягай нас назад! Сторожа храму неможливо вбити! Він творіння самого Тора… і невразливий для будь-якої зброї. У тім числі і для магії.

— Не поспішай, — поклав я руку на плече гнома. — Втекти завжди встигнемо. Але безглуздо це робити навіть не спробувавши.

У відповідь пролунав протяжніший скрип, і Страж Храму зробив перший крок.