Читати книгу - "Безцінний"

точка території має бути продубльована, тобто постійно перебувати під спостереженням двох об’єктивів. Тут так було тільки в місцях, які, на думку наївного встановлювана системи, були ключовими, зокрема, біля вхідних дверей та вікон вітальні з боку саду. Поза цим багато місць покривала лише одна камера, було також чимало сліпих зон, що дало змогу Лізі непомітно прокрастися майже до самої резиденції.

Втім, «майже», як відомо, має дуже велике значення.

12

Було близько семи градусів вище нуля, до того ж дув легкий вітерець, але Ліза не відчувала холоду, хіба що підбадьорливу прохолоду. Голою пробиратися поміж деревами і ступати по крижаній, вкритій сухим листям траві — у цьому було щось первісне. Шведка й справді тепер була схожа на Роню. Сувора, звикла до праці донька розбійника, що спритно і вміло рухається серед дерев. Зупинилася біля стовбура великого бука, останнього дерева, біля якого могла почуватися в безпеці. За чотири метри далі височіла двоповерхова сіра стіна резиденції. Бічна стіна, що знаходилася з протилежного боку від храму мистецтва голови Ричмонда. Бічна, північна, менш важлива, внизу Ліза бачила вікно господарського приміщення, нагорі — вікно спальні для звичайних гостей або для няні, що доглядала дітей господарів. З точки зору Лізи це було перевагою. Не тільки тому, що за цією стіною найменше спостерігали, ніби хтось вважав, що грабіжники точно скористаються вхідними дверима, і не тому що вона була найбільш прихованою, а тому, що спальня була найменшою, що в цьому випадку мало вирішальне значення — вона найкраще нагрілась.

— Каролю? — прошепотіла.

— Усе в порядку, — відповів англійською. Раніше домовилися, що в ключових моментах не можуть ризикувати втратити щось важливе у пучині польської мови. — Сидять у будці, не схоже на те, щоб кудись збирались.

— Інформуй по ходу.

Це був перший і найризикованіший момент. Не так для них, як для всієї операції. Виступ стіни, по якому вона хотіла вилізти до вікна спальні, потрапляв у поле спостереження єдиної камери, встановленої на дереві. Її вимкнення не мусило, але могло привернути чиюсь увагу. Тому вона вирішила використати той факт, що з естетичних міркувань камеру причепили на дереві, а не на окремому стовпі. З наплічника, шнурки якого болісно впиналися їй у плечі, дістала товсту волосінь з прив’язаною на кінці гиркою.

Розкрутивши її, кинула, цілячись у тонку гілку над камерою. Схибила. Гирка лунко відскочила від металевого корпуса приладу.

Лайнулася польською. Шведські прокльони заслабкі, особливо в такі миті, проте в польській мові, після стількох століть поневірянь, функціонувало кілька справді цікавих визначень для того, щоб передати стан вічно роз’ятреної душі.

— Каролю?

— Усе спокійно.

Зосередилась, кинула ще раз і цього разу влучила. Гирка закрутилася навколо гілки за півтора метра від стовбура. Тепер найкраще було б обрати момент, коли саме ця камера не показуватиме зображення у будці охорони, але отримати таку інформацію вони не мали шансів.

Кілька разів потягнула гілку, імітуючи порух вітру, а коли пересвідчилася, що вона достатньо затуляє об’єктив, прикріпила другий кінець волосіні до стовбура.

Хвилину зачекала.

— Каролю?

— Усе тихо.

Тепер або ніколи. Кароль, щоправда, мав затримати охоронців, якби вони раптом вирішили перевірити, чому гілка ожила, але не зміг би це зробити надовго. Увімкнула секундомір. Досвід підказував їй, що якщо через п’ятнадцять хвилин у руках немає здобичі, то треба забути про справу і змиватися.

— Іду, — повідомила сухо й за три стрибки дісталася виступу муру.

Кам’яна стіна будинку, яка під прямим кутом прилягала до кам’яної стіни гаража, для підйому була зручна як сходи. Шведка, впираючись ногами; здолала кілька метрів, які відділяли її від рівня другого поверху. Вікно спальні було за півтора метра ліворуч, на щастя, широкі карнизи і парапети полегшували акробатичні вправи. Навіть для людини, у якої від холоду трохи дерев’яніли стопи.

Вона дійшла до парапету і без остраху зазирнула крізь шибку до кімнати. Скло захищало її однаковою мірою і від датчика руху, і від датчика тепла. Добре відчувала тепло, яке точилося зсередини — знак того, що вдалося розігріти кам’яну резиденцію. Подумала, що Ричмонд одержить катастрофічний рахунок за опалювання, і пирхнула зо сміху.

— Що там? — напружено запитала Лоренц.

— Нічого. Заходжу всередину.

Секундомір показував дві з половиною хвилини.

13

«Життя — це не коробка шоколадок», — сентенційно подумав Гермод, відомий також під іменем Джаспера Леонґа, сидячи у приємному теплому салоні люксового чорного кросовера, у даному випадку це був Порше Каєн. Форрест Ґамп не мав рації, Том Кохрейн мав рацію, коли співав, що життя — це автострада. А ми шпаримо проти течії, із зав’язаними очима, руками, прикутими до керма, і з цеглиною на педалі газу. Як би людина не старалася, як би не маневрувала, все одно у щось вріжеться. Питання лише, чи в бар’єр, який пом’якшує удар, у Міні Купер, чи в навантажену дерев’яними колодами вісімнадцятиколісну вантажівку.

— Ставлю на вантажівку, — сказав собі рідною мовою.

Порше Гермода стояло у місці, де такий автомобіль не привертав нічиєї уваги, — на під’їзді до розкішної резиденції біля Гамільтон-авеню в Рошелл-Хайтс. Власники мали ідентичну машину, відомо ж бо, що приналежність до вищого середнього класу ґрунтується на тому, аби абсолютно нічим не вирізнятися, і вже точно не автомобілем: вони мають бути чорними, дорогими й мати такий вигляд, ніби на них перевозять трупи.

Тому ніхто не звернув уваги на те, що на під’їзді до будинку родини Торренс, які тішилися сонцем на Мауї, припаркувався чорний кросовер.

Тож Гермод міг спокійно сидіти за затемненими шибками з телеоб’єктивом, обладнаним приладом нічного бачення, біля ока й дивитися, як по стіні резиденції Ричмонда піднімається — достоту як Голум на Ородруїн — спритна та гнучка жінка з майже чоловічою фігурою.

Він любив, коли все йшло згідно з планом.

— Life is a highway, I wanna ride it all night long, yeah, yeah, yeah, — замугикав собі під носа, дивлячись, як Роня колупається біля вікна на другому поверсі.

14

Вона ніколи не займалася екстремальними видами спорту, на лижах їздила обережно, в морі плавала тільки там, де відчувала дно, намагалась уникати горорів. А на життя заробляла як чиновниця бюджетної установи. Ніколи досі вона не відчувала такого напруження і не підозрювала, що це відчуття буде настільки фізичним. Відчувала пульсування крові у вухах, оніміння рук і ніг, дивне тремтіння у м’язах, ніби весь час працювала, хоча насправді сиділа нерухомо перед комп’ютером.

На екрані бачила картину, що її передавала камера біля Лізиного вуха: шибку, в якій невиразно відбивалося обличчя шведки та її оголені груди, а також