Читати книгу - "Стара хвороба"

Усе більша з кожним днем жовта пляма місяця кипіла на осяяних мерехтливим сяйвом морських хвилях, збурених легким вітерцем. «Ташуджу» повільно линув по воді. Здавалося, якась невідома сила втягує його в цей чарівний місячний потік.

Якось уночі перед Нарою, милуючись маяками Чанаккале і Кілітбахіра, вони порахували, скільки днів минуло відтоді, як вони відпливли зі Стамбула.

Зулейха здивувалася:

— Ох і довгою була дорога в маленькому Мармуровому морі! За стільки днів, певно, можна було й Америки дістатися…

Юсуф відповів:

— Ми навмисне так довго петляли по Мармуровому морю… Далі вже не буде цієї чудової прохолоди… На Середземному морі зараз усе, мабуть, аж плавиться. Але, якщо ви знудилися, то ми, звичайно, могли б далі плисти швидше.

Ні, зовсім не це мала на увазі Зулейха. Вона лише хотіла сказати, що ця довга подорож збудила безліч спогадів, пов’язаних із цими місцями, і прихований комплімент Юсуфу, який влаштував цю поїздку, в її словах теж був, і ще…

Та менше з тим! Вирішивши, що все це пояснювати надто довго, Зулейха просто посміхнулася:

— Навпаки, я б навіть хотіла, щоб дорога була ще довшою… — Сказавши це, вона відразу звернула розмову на інше і вказала рукою на горби праворуч: — А бої в Чанаккале проходили тут, еге ж?

Юсуф схвально закивав:

— Так… Я собі подумав… Для мене дуже важливо проїхати машиною по всіх місцях боїв іще раз. Коли я вам як слід покажу всю протоку, то, з вашого дозволу, ненадовго від вас утечу… А ви на «Ташуджу» попливете в Седдюльбахір. Там я до вас прилучуся… Це забере годин п’ять-шість, не більше…

Зулейха, трохи повагавшись, спитала:

— А якщо я захочу поїхати з вами, я вам не заважатиму?

Юсуф розсміявся:

— А чим ви можете завадити? Навпаки, мені буде приємно… Але я не насмілився вас запросити. Думав, для вас буде стомливо трястися в машині кілька годин по вигорілих і зруйнованих землях.

— То ви згодні взяти мене з собою?

— Як собі хочете…

Проходячи по палубі, Юсуф почув, як його кличе дружина, і, обернувшись, побачив її в одному з човнів, підвішених до борту пароплава. Зулейха розпустувалася, мов дитина. Смикаючи за вервечку, прив’язану до залізних кріплень на борту, вона легенько розгойдувалася в човні, як на гойдалці.

— Непогану колисочку ви собі маєте.

— Еге ж, справжнісінька святкова гойдалка… Якщо й вам згадалося дитинство, то долучайтесь, — місця вистачить.

Мовивши так, Зулейха перейшла на інший край човна, підібрала довгу спідницю, звільняючи чоловікові місце поруч себе.

Юсуф уже почав був звикати до того, що дружина така люб’язна з ним останнім часом, та все ж щоразу дивувався її незвичній поведінці. Досить спритно як на такого здоровезного чолов’ягу він вплигнув у човен.

Посеред нічного моря в затісному човні вони сидять так близько, Юсуфова рука ледь торкається її руки… Зулейсі раптом закортіло сказати чоловікові приємні й щирі слова про ці облиті місячним сяйвом пагорби Кілітбахіра, на яких зараз можна було навіть розгледіти білі тонкі серпантини стежок, і ще багато про що хотілося б їй з ним поговорити. Але після його сухої відповіді: «Як собі хочете» на те, що й вона, мовляв, не проти прогулятися тутешніми місцями, вмить розхотілося.

Біля Майдоса «Ташуджу» розвернувся й повільно поплив просто у бік Чанаккале серед пасмуг світла на воді. Подекуди ці мерехтливі смуги, здавалося, розбивалися на скалки, й визорювали, мов сухозлітка.

Юсуф, узявши вервечку з рук дружини, й собі почав розгойдувати човна. Чи то йому це справді сподобалося, чи просто набридло справляти мовчанку, та він сказав:

— Як ви це добре придумали.

Котушка над їхніми головами якось дивно скрипіла, Юсуф підвівся, поторсав рукою — чи надійне кріплення.

— Не приведи Аллах, ослабне трос, — так і до нещасного випадку недалеко. Якщо придивитися, то видно, що хтось надто поспішно зав’язував вузли…

Ці слова… Зулейсі мимохіть згадався інший нещасний випадок. Вона побачила інші пагорби, так само білі від сліпучого сяйва місяця уповні, — нічні пагорби Чамлиджа, свічки дерев обабіч дороги в Дудуллу, що несуться повз них зі швидкістю блискавки, клаптик моря, який то виринає між пагорбів, то знову губиться за ними… Можливо, це була така сама ніч, лишень минулого місяця. Як недавно це сталося, а в той же час як давно!

Схвильована, Зулейха не могла далі спокійно всидіти в човні. Рука у тому місці, де торкалася руки Юсуфа, починала горіти, а саму її мов хто обсипав гарячим приском: у Зулейхи виникла підозра, раптом її думки, мов ті мікроби, поширилися й на Юсуфа, і він теж відчуває зараз щось подібне, бо інакше чому відвернувся і мовчки дивиться в море, геть забувши про неї…

Вона поправила шаль, що сповзла з плечей, і сказала:

— Ну годі, давайте спускатися.

Коли вона невдовзі, як завше самотою, поверталася до каюти, ті самі думки, що й першої ночі, знов докучливо не виходили їй з голови.

Чим можна пояснити таку поведінку Юсуфа? Невже цьому вузькозорому провінційному селюку справді байдуже до того серйозного скандалу, ледь зачувши про який, мов ті кури урозтіч, сполохані шулікою, за один-однісінький день забігли від неї світ заочі всі такі освічені, такі розважливі люди, — її найближчі друзі й знайомі?

Чи він часом не калікуватий дегенерат, такий собі переводня, якого покарано з волі Аллаха душевним пороком, що часто трапляються в останніх нащадків колись славетного, а нині приреченого на занепад і гниття після тривалої історії, давнього роду?

Чи, може, він, зважаючи на те, що офіційно їх шлюб ще й досі існує, забрав собі в голову, ніби він всемогутній, а тому має право на всепрощення? А отже, вона мусить, як та актриска у сценах примирення докоряти, сперечатися, іноді проливати театральну сльозу, чи, принаймні, вдавати з себе великодушну.

Зулейху знов охопив страх, як хворого, що відчуває нову хвилю болю, котрий, здавалося, затих. Вона зрозуміла, що ці нерозв’язані загадки зараз так розбурхають їй мозок, що про сон доведеться забути, а тому загасила лампу і, накинувши на плечі шаль, вийшла на палубу.

Юсуф стояв, спершись на поручні, і дивився на море. Зулейха впізнала його в темряві, але, не бажаючи вимовляти його ім’я, гукнула:

— Це ви тут?

— Я… Вам щось треба?

— Так… Уже пізно, але… Якщо ваша ласка, я б хотіла, щоб ви розшукали того чоловіка, який грав для мене.

— Добре… Я його розбуджу, якщо він, бува,