Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

п’ють так, як ніколи не пили. Пияцтво одна з багатьох форм дегенерації, якій підпадають білі люди, коли на них занадто довго та інтенсивно впливає біле проміння. Збільшене вживання алкоголю у них чисто автоматичне. Тропіки не місце, щоб там довго жити. Білі люди під тропіками немов роковані на швидку смерть, яку ще прискорює тяжке пияцтво. Вони не вдаються в міркування про це. Вони просто руйнують себе.

Я захворів на сонячну хворобу, дарма, що прожив на тропіках лише два роки. Я тяжко пив увесь той час, але саме тут я хочу, щоб мене зрозуміли як слід. Пияцтво не було причиною хвороби і не воно спричинилося до того, що ми перервали нашу мандрівку. Я був дужий, як віл, і чимало місяців змагався із сонячною хворобою, що роз’ятрювала поверхню шкіри та нервову тканину. Увесь час на Нових Гебрідах, на Соломонових островах та поміж смуги коралових атолів, під пекучим тропічним сонцем, страждаючи від малярії, я працював за п’ятьох.

Керувати судном поміж рифів, мілин, проток та неосвітлених берегів коралового моря, — це само по собі робота на доброго чоловіка. На борту тільки я один знав навігацію. Не було нікого, хто міг би провірити мої виміри, або з ким би я міг порадитись у глупій темряві поміж рифів та мілин, не позначених ні на якій мапі. Я відбував усі вахти. На борту не було ні одного моряка, якому б я міг довірити вахту. Я справлявся за капітана і за помічника. Бувало я вистоював на вахті двадцять чотири години, прихватком дрімаючи. Потім я лікарював. І дозвольте вам сказати, що лікарської праці на Снарку теж було впору на доброго чоловіка. Всі на борту хворіли на малярію на справжню тропічну малярію, від якої людина могла померти за три місяці. Всі на борту страждали від болячок, що роз’ятрювали тіло аж до кістки та від особливої чухачки «нгарі-нгарі», що могла довести людину до сказу. Кухар-японець збожеволів від своїх численних страждань. Один із моїх матросів-полінезійців лежав при смерті, хворий на чорну пропасницю. О, так! Цієї праці вистачило б більш, як на одного чоловіка. Я лікарював і сам давав ліки, виривав зуби та допомагав своїм пацієнтам при таких дрібницях, як отруєння птомаїном.

Далі, я був письменник. Щодня я писав своїх тисячу слів, за винятком днів, коли на мене напосідалася пропасниця, або коли — як це двічі трапилося — лютий ранковий шквал напосідався на Снарка. Далі я був мандрівником, який з палкою цікавістю все спостерігав і занотовував у записній книжці. І кінець кінцем, я був господарем та власником судна, що заходило в такі віддалені місця, де відвідувачів було мало, а вагу вони мали велику. Отож я виконував свої соціальні обов’язки: запрошував до себе на борт гостей, та сам ходив на берег на запросини плантаторів, торговців, губернаторів, капітанів військових суден, кучерявих канібальських королів та їхніх прем’єр-міністрів, не завжди досить заможних, щоб одягтися в бавовняну сорочку.

Звичайно, я пив. Пив зі своїми господарями і зі своїми гостями. Пив і сам. Працював я за п’ятьох і гадав, що це дає мені право пити. Алкоголь добре впливає на людину, що над міру працює. Я спостеріг його вплив на своєму маленькому екіпажі. Піднімаючи кітву з глибини сорок морських сажнів, вони вже через півгодини, знесилені, починали задихатися та тремтіти. Але ром вливав у них свіжу силу. Вони переводили дух, витирали роти і з новою енергією знову бралися тягти. А коли ми накренили Снарк і — по шию у воді — поміж нападами малярії лагодили його, я спостеріг, як ром допомагає працювати.

І тут знов ми помічаємо нову грань багатогранного Зеленого Змія. На око він ніби за ніщо дає щось. Де вже не залишилось сили — дає нову силу. Хто зовсім знемігся, набуває снаги. Справді, на якийсь час ніби прибуває сила. Пригадую, як вісім пекельних днів я вантажив угілля на океанський пароплав. І весь той час ми, вантажники, спроможні були працювати тільки тому, що пили віскі і працювали напівп’яні. Але без віскі ми не здатні були б вантажити вугілля.

Ця сила, яку дає Зелений Змій — не фіктивна. Це справжня сила. Вона виходить з того самого джерела як і всяка інша сила. Проте за неї неодмінно доведеться платити і платити з відсотками. Та невже стомлена людина заглядає так далеко вперед? Цьому чудесному піднесенню сили вона приділяє ту вартість, яку воно має для ока. І багато розумової й фізичної перепрацьованих людей, помиляючись, ідуть цією стежкою смерті, якою веде їх Зелений Змій.

XXXIII

Я приїхав до Австралії, щоб лягти там до лікарні, і мав намір, видужавши, далі мандрувати морем. Починаючи з першого дня, я тими довгими тижнями, що лежав у шпиталі, жодного разу не вживав алкоголю. Навіть не думав про нього. Але знав, що знов питиму, тільки-но підведуся на ноги. Та хоч я й зіпнувся на ноги, а не видужав від головніших хвороб. Шкіра моя була ще срібляста. Таємнича сонячна хвороба, якої австралійські лікарі ніяк не могли збагнути, ще роз’ятрювала та руйнувала мені тканини. Малярія з її тяжкими нападами маячіння в зовсім несподівані моменти валила мене з ніг, примушуючи відмовитись від запрошення об’їхати цілу низку міст та читати там лекції.

Отож я припинив свою мандрівку Снарком, щоб переїхати в помірніший клімат. Того ж таки дня, як вийшов із шпиталю, я знов почав пити, ніби це була звичайна справа. За їжею я пив вино, а перед їжею коктейль. Пив і шотландський гайбол, коли траплявся хтось, з ким міг його пити. Я був остільки пан над Зеленим Змієм, що міг і товаришувати з ним, і кинути його, коли мені заманеться, — пан, як завжди.

Через якийсь час, шукаючи холоднішого клімату, я поїхав на крайній південь Тасманії, що під сорок третім градусом південної широти, й опинився в місцевості, де не було чого пити. Дарма, я любісінько перестав пити. І це не було мені тяжко. Я дихав погожим повітрям, їздив верхи та писав свою тисячу слів щодня, якщо тільки вранці не починала мене трусити пропасниця.

Дехто може подумати, — боюся цього, — що попередні роки пияцтва були причиною хвороб; отож, мушу зауважити, що й юнга-японець Наката, який ще й тепер працює в мене, хворів на пропасницю. А Чармейн, окрім пропасниці, захворіла ще й на тропічну неврастенію, яку вилікувала, лише проживши кілька років у холоднішому кліматі. Але ні вона, ні Наката ніколи не пили.

Замилуваний у тропіках, — хоча вони й заподіяли мені стільки лиха, — я спинявся в різних місцях, затримуючи поворот до чудового помірного клімату Каліфорнії. Я писав щодня свою тисячу слів, спинявся або проїздив далі, терпів останні, вже слабі напади малярії, бачив, як сріблястий відтінок шкіри зникає, зруйнована сонцем тканина знов заростає та зростається, — і пив, як тільки може пити здоровий широкоплечий чоловік.

XXXIV

Повернувшись в Місячну Долину на ранчо, я знов почав регулярно пити. Мій програм був такий, щоб уранці не пити, поки не напишу своєї тисячі слів. Написавши, — випити вперше. До полудня випити таку