Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Одночасно мучаюся і насолоджуюся, звільняючись від сукні, панчох, гарної білизни, шпильок та акуратно наклеєних пучків несправжніх вій.

З об'єктивно красивої, але нещасної нареченої перетворююсь назад на Айку. Не знаю, чого чекає від мене чоловік, але вийти в шовковому пеньюарі, який був куплений спеціально зрозуміло для чого, мені не вистачило б сміливості. Та й я не така відчайдушна. Тому поверх чистого тіла і білого атласу з мереживом я накидаю схожий на готельний свіжий халат, що висів тут. Він ще й воду з мокрого волосся вбере.

Нехай не дивуюсь, що Айдар уже повернувся, але серце все одно прискорюється, коли бачу його знову. Я так напружена, що помічаю всі дрібниці. Він не був у душі – волосся сухе. Не переодягнувся, але зняв піджак, краватку, розстібнув пару гудзиків на сорочці і закотив її рукави.

Зараз виглядає не бездоганно зібраним, я бачу і сліди втоми, і навіть, здається, відчуваю легке роздратування, але якщо абстрагуватись, він, як і раніше, здається мені дуже привабливим чоловіком.

Його пальці стискають широку склянку з чимось міцним алкогольним. Я ковтаю. На весіллі він не пив. Хороші киримли взагалі не п'ють.

Віддираю погляд від склянки, піднімаю вище. Він також дивиться на мене уважно. Вивчає. А в мені – нескінченні стрибки напруги. Я знову боюся втратити свідомість.

Похитує склянку, виводить руку вперед.

– Хочеш? – Мотаю головою. Хочу, щоб пішов.

Він може бути навіть по очах це читає. Усміхається, хоч і бореться. Іноді здається, що якби його воля – нескінченно реготав би, настільки я його потішаю. А коли буде… Коли своєю робитиме – теж посміється?

Горло стискається. Я чомусь цілком це припускаю.

Дивлюся собі під ноги. Відчуваю, що дихання пришвидшується. Ніздрі тремтять. Жаль до себе збирається в пекучий згусток у грудях. Він виллється істерикою, я знаю точно, але Айдар її припиняє.

– Айлін, – кличе вимогливо. Я відразу слухаюсь, завмираю і дивлюся в очі. Згусток теж завмирає. Більше не росте.

Коли чоловічий погляд зісковзує на моєму плечі до ліжка, по спині розходиться жар. Це зовсім не затишне почуття. Ледве стримуюсь, щоб не відступити назад до ванної. Айдар повертається до мене. Не знаю, чому не поспішає, чому вагається. І чи вдячна я йому за це…

Бачу, як зглитує. Я настільки напружена, що погляд чіпляється за кадик, що різко смикнувся. Потім – за спустошену на половину склянка.

Не хочу з п'яним.

Але кого це хвилює?

Айдар робить крок до мене, ставить склянку на журнальний столик. Киває на покривало і цілком виразно командує:

– На ліжко сідай.