read-books.club » Сучасна проза » Мій любий попутник, Інна Земець 📚 - Українською

Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

124
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мій любий попутник" автора Інна Земець. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 60
Перейти на сторінку:

– Так, я знаю кого цитуєш, - з недобрим посміхом глянула на мене Таміла.

– Чудово. То тепер навчись мудрості сама у себе. Не сприймай людей, як зручну для себе пластичну масу, навіть якщо вони тобі це дозволяють з поваги до твого чоловіка. Ти не маєш жодного права тут розпоряджатися. Це дім батьків твого чоловіка, бабусі і дідуся твоїх дітей. Я тут виросла, тут виріс твій чоловік і через це і ти можеш не вважати себе тут сторонньою. Але не забувай, що в першу чергу, тут господарюють мої батьки, а ти, як не крути, гостя. Ніколи не сумнівайся, що бажана, та аж ніяк не приємна. І годі вже тут всіма керувати. Може моєму брату подобається твоя схильність до домінування, але це ваша особиста справа, яка нас усіх, - я широко махнула рукою довкола. – Не цікавить і не обходить. Я не хотіла б пояснювати брату, якого біса ми не ужились, адже твоя поведінка і в його очах не виглядатиме ані нормальною, ані зрозумілою. Тому не драматизуй і не хапай дітей за барки, щоб повернути у холодну оселю, але зроби так, щоб в цьому домі було комфортно не лише тобі!

Я не чекала відповіді, та здається вона нічого і не планувала сказати. Кинула на її порожевіле обличчя лютий погляд, швидко напнула не себе верхній одяг і ляснувши дверима вийшла на вулицю. Я не хотіла конфлікту, та Бог мені свідок, вона на це заслуговувала! Я йшла незвично темним містом і намагалась охолонути, та надлишок емоцій вирував всередині. Було холодно, та повертатись не поспішала. Я блукала містом позбавляючись негативних емоцій, шукаючи спокою, а знайшла дещо цікаве. Серед темних будинків вирізнялася одна невелика будівля, що світилась на весь квартал. З цікавості я підійшла ближче. Табличок було декілька, та зацікавила мене одна – коворкінг.  Я записала назву і пішла назад. Вдома було надзвичайно та незвично тихо, але помітила як з ванної виходить Матвій і зрозуміла - диктатор теж тут. Зітхнула з полегшенням, бо таки побоювалась що зірветься з місця і наперекір здоровому глузду рвоне до себе. Я закрилась у себе в кімнаті і відкрила ноут. Ще до сну я дізналась про вартість оренди робочого місця, забронювала його для разового візиту, зібрала сумку і вже наступного ранку заходила в приміщення. З огляду на обставини та зважаючи на співвідношення ціни і зручності місця  - варіант мене цілком влаштував. Тепер я не залежала від блекаутів і робота поверталась до нормального режиму. Я подовжила оренду до десяти візитів і розмірковувала, чи не варто наступного разу заплатити одразу за місяць. За тими думками і не помітила, як опинилась біля офісу Вадима. Давно вже знала назву його IT-компанії і колись з цікавості пошукала її на карті. Він був розташований по дорозі між коворкінгом та квартирою батьків і я щодня проходила повз нього, не турбуючись, що випадково зустріну власника. В останньому повідомленні він написав, що хоч часу на дорогу на роботу не витрачає, бо з дому працює, та все ж і зайвого на балачки не має. Я мала чимало ідей як відповісти, та вирішила, що цього разу вже не нав’язуватимусь. Зрештою, можливо його відтепер цікавлять інші люди і речі. Відійшовши на квартал я почула сигнал клаксона і майже одразу дзвінок телефона.

– Слухаю?

– Дарина, це Макар. Я біля офісу і помітив тебе. Можеш на хвилину затриматись?

– Звісно.

Він припаркувався біля тротуару і швидкою ходою рушив до мене.

– Привіт, радий що зустрів. Нещодавно думав тобі написати, та так, особисто – ще краще.

Він переступив з ноги на ногу, не наважуючись продовжити. Я чекала.

– Знову некоректно полізу до тебе, але… З Вадимом щось дивне відбувається, - нарешті розпочав він. – Нічого про те не знаєш?

– Не знаю. Останнє що написав - вільного часу обмаль.

– Ви посварились?

– І на сварку часу не знайшов, тож не знаю, може зробив це наодинці з собою, а може не сам повернувся і взагалі не до того. Нічим тобі допомогти не можу.

– Ні, повернувся точно сам, та зараз щось чудить. Звільнив хатню помічницю, звільнив масажиста, мене не пускає. В робочий процес включається, та іноді здається – краще  б цього не робив. З ним просто неможливо спілкуватись, я не встигаю гасити пожежі які він запалює.

– Його характер вже доволі давно трохи змінився, - делікатно відповіла я.

– О, ні, це точно новий рівень. Він останнього разу зчепився із замовником під час онлайн-конференції і мені здалось, що він був нетверезий.

– Шо ж, шкода це чути, я сподівалась після операції його життя покращає. Але на всі ті загадки відповідей не маю. Тож, тобі удачі і терпіння. Бувай.

– Вибач, що потурбував.

Ми попрощались і розійшлись різним напрямками. Я спробувала проігнорувати свіжу інформацію, та чим далі, тим більше мимоволі розмірковувала, що могло статися. Два дні я уникала цієї теми як могла, а не третій, у свій вихідний, плюнула на все і зібралась в дорогу. За годину я вже стояла біля воріт його будинку і натискала на кнопку відеофону. Ані за хвилину, ані за дві двері не відчинились. На третій раз я почула голос, що доносився з динаміка: «Навіщо ти приїхала?». Я не відповіла, просто розвернулась обличчям прямо до відеокамери, відставила ногу, склала руки на грудях руки і трохи нахилила на бік голову, ніби промовляючи позою: «Здогадайся сам». Можливо та поза більше нагадувала обкладинку альбому репера, та слова не зронила. Результат був незмінним. Я походила з боку в бік, поплигала на місці, і закрутила свій довгий шарф ще одним обертом навкруг шиї. Тепліше мені не стало. Та так просто я не здамся, хоча і казала собі, що досить з мене перших, других і третіх кроків. Поплигала на місці, ще сильніше в свій улюблений шарф звернулася та й присіла на вазонку присніжену, рюкзака собі підклавши. Шарф довгий, шкода не магічний – сильно ним не нагрієшся. Я дала собі ще хвилин тридцять, бо чекати більше було б нерозумно і дуже холодно, але диво сталося раніше – за кілька хвилин клацнув замок і двері може і не гостинно, але відчинилися.

1 ... 41 42 43 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій любий попутник, Інна Земець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мій любий попутник, Інна Земець"