Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Кайл жестом дав вказівку Доджу перевірити, що це. Той надів рукавички й навкарачки поповз у темряву.

– Обережно, – гукнула я. – У нас там тварини водяться.

Іґан повільно обернув до мене голову. Ми чекали на Доджа мовчки.

Нарешті він виповз звідти з ліхтариком та циліндричною каністрою, схожою на ті, що використовують для змішування цементу або для зберігання добрив. Якщо там і була колись етикетка, вона давно стерлася. Біла пластикова каністра, брудна, вся в болоті, герметично закрита.

Додж обтрусив форму й витер руки об штани.

Іґан теж натягнув рукавички, затиснув каністру між ногами й зняв кришку. Всередині була пляшка з відбілювачем, жовті рукавички, шорстка щітка для підлоги та ганчірки.

– Вона прибирає помешкання, – прокоментувала я.

Видно, Еммі тримала тут свої припаси, які возила в багажнику.

– Я думав, що вона в мотелі працювала, – сказав Кайл.

Він примружився від яскравого сонця, опустив на очі темні окуляри, сховавши вираз обличчя.

– Так. Працювала в мотелі та прибирала помешкання, – сказала я.

– Знаєте, де саме?

– Ні, – відповіла я.

Він указав рукою на каністру.

– То це її речі?

– Не знаю. Можливо. Або власника будинку. Справді не знаю.

– Там ще щось, – сказав Додж, знову посвітивши під ґанок ліхтариком. – Або було раніше.

Ми всі присіли навпочіпки, щоб подивитися, на що він світить. Я побачила грудки свіжорозритої землі.

– Ага, щось було.

Під будинком щось закопали. Або рили яму.

– Я ж казала, що в нас там тварини водяться. Переважно коти.

Скрегіт під ґанком, двигтіння підлоги.

Я згадала ту ніч – ніч, коли все змінилося. Гавкіт сусідського пса, жінку, яку знайшли біля озера, – того дня я зрозуміла, що Еммі зникла.

Пронизливі звуки серед глупої ночі.

Дурниця, Ліє.

Просто коти.

Вони почали допит того ж вечора, всі троє за кухонним столом, з ручками та блокнотами. Знову цікавилися, коли я бачила Еммі востаннє – судячи з попереднього огляду тіла, Джеймс Фінлі був мертвий уже тривалий час. Тепер вони були дуже уважні. Зупинялися на найдрібніших деталях. Повторювали по-різному одне й те саме, кружляли навколо, від чого я наїжачувалася. Мене дратувало те, як вони ставлять запитання, роблять певні натяки, але прямо своєї підозри не називають. Начебто сама Еммі може бути підозрюваною. Тож мені довелося «домалювати» історію. Я мусила їх переконати: це не вона. З нею щось трапилося.

Тож коли вони запитали про її душевний стан, про те, чи Еммі була налякана, чимось занепокоєна, я відповіла, що можливо. Розповіла про ранок того дня, коли вона зникла, про те, як щось у лісі коло нас привернуло її увагу. Про те, як вона мене заспокоювала, просила не хвилюватися, як я тоді дуже поспішала й поїхала на роботу. Я помітила, що Кайл сприймає мою історію дещо інакше, ніж раніше. Цього разу я розповіла більше деталей, змалювала повнішу картину – а отже, казала правду. Мені не варто було нічого приховувати.

– Я віддала інспекторові Доджу її ланцюжок, – додала я, щоб запам’ятали.

Вона відбивалася від когось на задньому ґанку. Ланцюжок розірвався й упав на землю, Еммі по нього не повернулася. Вона вже не могла повернутися.

– А це характерна для неї поведінка? Просто зникнути? Зненацька кудись поїхати? – запитав Кайл.

– Ні, – сказала я, але відповідь зависла в повітрі, незавершена, непереконлива. Певно, вони це побачили, відчули сумнів у моєму голосі.

– Гаразд, – сказав Кайл, відсуваючи крісло, щоб підвестися.

– Дякуємо за допомогу, панно Стівенс, – додав Кларк Іґан, повторюючи рухи Кайла, інспектор Додж – теж.

– Ви собі дасте тут раду самі? – запитав Кайл, хоча його обличчя нічого не виражало. Нічого, що б змусило інших щось запідозрити. Нічого, що б показало мені, чи цей вияв турботи був чимось більшим за звичайну ввічливість.

– Так. Я геть виснажена, – відповіла я, зауваживши, що його губи ледь помітно сіпнулися, виказуючи таємницю, відому лише нам двом.

Вони залишили все як було, навіть білу каністру поклали назад під ґанок, хоч і не так глибоко. Втім, коли я зачинила за ними двері та замкнулася, дім здавався дещо незвичним. Відсунуті стільці, ще не вивітрені нові запахи. На підлозі сліди черевиків. Я не могла згадати, чи вони були там раніше – все було не таким, яким здавалося.

Я спостерігала, як із двору виїжджають автомобілі, як тьмяніє і зникає світло фар. В уяві постала Еммі, яка пильно вдивляється в ліс за нашим домом. Я знову почула запитання Кайла: «А це характерна для неї поведінка?». Знову почула той сумнів у голосі, що охопив мої думки.

Думала про те, що розповіла Кайлу. Про те, як Еммі вночі іноді тікала до моєї спальні, коли приводила когось додому. І як залишалася зі мною до ранку, за замкненими дверима, чекаючи, поки вони підуть.

Вона завжди показувала своїм кавалерам такі фокуси. Просто ніколи не вчиняла так зі мною.

Розділ 21

Попри те, що я сказала Кайлу, заснути мені не вдалося. Повсякчас учувалося, що під ґанком тварини: коти, кролики; можливо, ведмеді. Я згадувала тінь, яку побачила біля входу, ввімкнене світло в домі після того, як Еммі вже зникла. І знала, що то не міг бути Джеймс Фінлі. Він, за словами Кайла, уже довго був мертвий. Це вся інформація, яку вони могли надати зараз, хоча колись згодом патологоанатом обов’язково повідомить трохи більше.

Проте факти були такі: хлопець, із яким зустрічалася Еммі, мав кримінальне минуле. Її машину знайшли в озері з Джеймсом усередині. Еммі досі немає. Я знову згадала скрегіт під ґанком. Час, коли його почула. Може, Еммі туди поверталася по щось? Може, коли вона вночі світила під ґанком ліхтариком, то знайшла схованку й подумала: «О! Мені таке треба». Може, використовувала те місце для своїх потреб, знаючи, що я там ніколи не шукатиму. Що побоюся туди лізти.

Я знала, є дві можливі версії того, що з нею сталося: Еммі десь лежить мертва, як і Джеймс Фінлі, – можливо, на дні озера, але не факт. Або ж могла кудись утекти, бо вплуталася з тим Джеймсом Фінлі в якусь