Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

- Ось! – Віра тикнула нігтиком в красуню підписану як «Олеся Нікодимова».  

Вони з азартом перейшли на профіль жінки.

- Ну подруго, тобі тут переживати нічого,  - відразу вдоволено розсміялась Лара. – Вона ж стара! А супроти твоєї молодості у неї нічого протиставити.

- Сказала таке - стара, - не погодилась Віра, яка розуміла, що жінка максимум старша від неї років на десять. Але в двадцять тридцятирічні і справді здаються старими. – Он глянь жодної зморшки немає.

- То ботокс,  - відмахнулась Лара від цього аргументу. – А знаєш стільки ці процедури коштують? Який чоловік буде таке весь час оплачувати?

- Коханий? – висунула версію Віра. – Закоханий?

- А отут в губах, бачиш,  - тим часом продовжила Лара, збільшивши фото. – Тут явно філери.

Вони ще пролистали кілька фото. І в кожному з них Лариса знаходила якийсь недолік.

- Кароче, ти ї й не конкурент. Точніше вона тобі! – констатувала Лариса і закрила соціальну мережу.

- А що як Антону Павловичу просто подобаються брюнетки? – видала останній аргумент Віра.

- Якби йому подобались брюнетки, то вчора б у нього на кухні не ти, а я б сиділа..і … а що ви там до речі робили? – пригадала, що так і не розпитала Віру як слід подруга.

- Вино пили, - зніяковіла Віра.

 - Ого! Та в нього точно були плани,  - Лариса розсміялась і підморгнула подрузі. – Інакше чому б йому тебе підпоювати? Запав він на тебе!

- Чуєш, - Віра примітивши красивий кленовий листочок не втрималась, і забрала його з газону, а потім продовжила розмову: - А коли чоловік сказав, що зателефонує, коли він зазвичай це робить?

- По різному,  - Лара знову ввімкнула телефон. – Чекай, сфотографую тебе з цим листям. На авку поставиш,  - вона заклацала камерою, між тим продовжуючи розмову: - Якщо дуже зацікавлений, то відразу на другий день. А якщо вже отримав, що хотів, то – ніколи.

Антон звично працював. Робота на вихідних була для нього єдиним способом провести час з користю і не знудьгуватись. Ранок розпочався як завжди, з пробіжки, що добре прочищала  мізки. Волков полюбляв бігати саме по осені, або весною.

Влітку навіть о шостій ранку було вже не достатньо свіжо. А взимку і взагалі бігати треба з обережністю, щоб не наковтатись холодного повітря.

А осінь – саме те. Навколо стадіону золотяться дерева. Легкий туман з запахом сирості і прілого листя укутує бігову доріжку від цікавих поглядів. Здається, що знаходишся десь на іншій планеті, далеко від всіх проблем, що можуть виникнути в твоєму житті. В тумані тонуть і зникають звуки міста, силуети собак і їх власників за парканом  стадіону взагалі виглядають невідомими недосяжними химерами.   І в цьому особистому вакуумі значення має тільки правильне дихання і кількість зроблених кроків…

Тільки сьогодні до всього іншого з власного дзен-стану Волкова виривав образ Віри, що немов сонячний промінчик розрізала його туманний простір, не давала зосередитись на бігу, на музиці в навушниках, на власних думках про роботу. Маячила на периферії свідомості, розхитуючи роками здобуту рівновагу – що йому з нею робити?

Волков пам’ятав свою обіцянку зателефонувати, і рука щораз завмирала над телефоном – а якщо ще рано? А що їй сказати?

І ось перевіряючи черговий договір, і обдумуючи комерційну пропозицію, Антон Павлович спіймав себе на тому, що замість перегляду профілю нового контрагента, він вже тицьгнув на запропоновану Фейсбуком сторінку Віри.

З якимось страхом він очікував побачити там фотографії з іншими хлопцями. Її однолітками. Але в основному Віра постила фото квітів чи селфі з подругою Ларисою, тією самою що з нею зустрічався Жидкін. Трішки заспокоївшись, Волков зміг знову зосередитись на роботі.

Але не надовго. Думки, що така дівчина як Віра обов’язково мала б з кимось зустрічатись знову повернулись нав’язливою ідеєю. Антон ревнував, і він і сам це розумів, але зупинитись не міг.

Він знову відкрив її профіль,  і спохмурнів помітивши нові фото з хештегами «осінь», «прогулянка» «романтика», «кавачай». Віра в сірому спортивному костюмі і білих кросівках виглядала свіжою, задоволеною, тримала жовті різьблені листочки, підкидала їх в синє небо, і щиро посміхалась в об’єктив чиєїсь камери.  А хто це міг її фотографувати? Ну не могла ж вона когось чужого попросити?

Дідько! Треба телефонувати дівчині, і негайно перевірити чи не підбиває там до неї хтось свої клини. Волков не зміг побороти пекуче відчуття ревнощів, що було для нього новинкою. Віра відволікала його від роботи, навіть будучи за кілька сотень метрів від нього.  Через думки про дівчину у нього все випадало із рук. Здається, дівчина потрібна йому, навіть дужче, ніж він вважав раніше. І ігнорувати це неможливо.

Віра навіть на фотографії викликала жагу і бажання оволодіти нею. Треба було втамувати це бажання. І тоді його відпустить.  Ну звісно все так просто, що аж самому смішно! Треба закінчити те, що вони почали вчора. І тоді йому перестане  кортіти увесь час дивитись на її фото, шукати в натовпі її силует, він припинить відчувати запах її волосся.

Але цього разу все буде не так. Учора він пішов на поводу у Віри, дозволив їй встановлювати правила, і все обернулось не найкращим чином. Антон навіть знав, точніше здогадувався, в чому була причина раптової появи колишньої дружини.

Ольга таки побачила як вони з Вірою входять в під’їзд, і швиденько повідомила про це Олесю. Волков звісно не боявся ані Ольги, ані Олесі, ані когось іншого, але бажання знову бути перерваним в самий пікантний момент Антон теж не відчував. Хотілось викрасти Віру, сховати в глушині від усього світу, щоб вона безроздільно належала тільки йому – вся її увага, всі її бажання.