Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Як цебром холодної води прямо по голові — розкриваю в собі власну тупість.

А чому я вирішив, що у Василькові? Якщо машиною, п'ять годин минуло, то де завгодно.

Очі прошибає потом. Злітаю вгору, наказую меру організовувати людей на пошуки. Міра зголошується одразу йти, як і шарпак.

Старий із вусами визначає це невдалою ідеєю. Частина жінок добираються до нього з обуреннями швидше, ніж я.

Виявляється, Сергій Степанович із вусами мав на увазі, що спочатку потрібно організувати всіх співробітників комунальних служб. А щось у цьому є.

Його мерзенний тон просто спотворює сенс слів навіть для мене.

Мер нарешті виконує хоч якусь функцію, викликаючи по телефону всіх службовців і намотуючи по ґанку кілометри.

Я стежу, які пошукові секції вже прочесали. Південну частину — з дитбудинком і проклятою ділянкою — закінчили, всіх опитали. Нічого.

І дивлюся постійно. У темряву проспекту по прямій, і на розвилки нічних вулиць на всі боки. Раптом вийде Аліса звідти. У жовтій сукні, злегка розпатлана. З мільйоном безглуздих пояснень і нових непотрібних знайомств, але нехай. Зі взводом гірських баранів, яких, виявиться, вона весь цей час рятувала.

Ігнат приганяє ліхтарі. Беру собі кращий, бо буду до нескінченності ходити й шукати. Поки батарейка не сяде.

— Це на неї зовсім не схоже, — бурмоче Єгор. — Взагалі. Вона дуже відповідальна. І знала б, що всі хвилюватися будуть.

Він знає Алісу довше, ніж я, і від цього звірію ще більше.

Перед тим, як піти на пошуки, я вибиваю двері в її номер. Там немає нічого корисного. Порожня пляшка шампанського біля ліжка.

Шукаю записки, звісно, але ні біса. Смітник просто на підлогу перевертаю.

Прочісую приватний сектор, на півночі від Готелю. Деякі жителі вже знають, що Алісу шукають. Тут усі її люблять. Від кого записки анонімні, що шкоду могли принести?

За те, що не сказала мені про них, власноруч уб'ю її.

Зі мною всі неохоче розмовляють. Доводиться передавлювати. Бо якщо і є у Василькові лиходій, здатний образити Алісу Чернишевську, — то це я.

Мелодія дзвінка пекельним паром у вуха тепер проникає. Щоразу думаю, зараз скажуть... Багато чого думаю. Почуття надії пітоном у грудях пригрілося.

На початку ночі повертаюся до центру — бо Марат приїхав. Ще й захопив багато людей. На моменті про записки він відразу каже: потрібно починати працювати з околиць. І допит містян про незнайомі тачки в місті та навколо.

Задушую власну реакцію — ту, в якій хочу повіситися. Встигнеться ще.

Знайомлю Марата і Ліна, бо тут останній про неї знає більше за всіх. Я вчора їй, може, дитину зробив, але в реальному житті — інше вважається важливим.

Тому що позавчора, вчора і сьогодні — тепер здаються життям нереальним. Фантазією, в яку мене випадково занесло, бо разок і паразитам волею долі перепадає щось нормальне.

Комунальники на ґанку розвивають бурхливу діяльність. Виявляється, Аліса якось пробила їм нові форми, а також допомогла вступити до регіональної профспілки. Вони готові шукати до кінця.

Незнайома жінка звинувачує мене в розправі над Алісою, горланячи на всю округу. Хтось пригадує, що, за моїми ж словами, я бачив бойову фею останнім.

Звичайно, я бачив її останнім. Аліса обідала зі мною, бо тепер вона — моя.

— Пошуками займіться, — кажу їм, — або ділом. І ще рванете до пекла усі з селища, якщо за ніч не знайду її.

Один із будівельників, який приєднався до комунальників, пропонує пустити оголошення по всьому місту, по радянських динаміках для сирени. Мер одразу ж біжить організовувати, натягуючи свою помаранчеву ганчірку.

— Його мало машина вночі не збила, — пояснює мені за куртку Лін, — він тепер увечері завжди в цій світловідбивній штуковині ходить.

Будівельник розглядає карту пошуків.

— Там ставок якраз, — праворуч від ринку показує, — він один тут. Треба дно перевірити, поки тіло не розбухло ще.

Відтягують мене від нього сила-силенна рук, розрізняю тільки Єгора.

— Фак, — шепоче музикант. — Оце лажа.

— Який ставок! — У сказі не можу взагалі слова промовляти, як у дитинстві. — Який ставок! Що ти несеш!

Я... втрачаю ясність зору на час. Скрізь сухо: в очах, у роті, в голові, в жилах. Аліса ж ось нещодавно доторкнулася губами до моєї щоки наостанок. Потім йогурт занадто швидко їла. Мені потрібно на свіже повітря терміново вийти. Але я ж на свіжому повітрі вже. Весь час.

Жінки відтирають кров з обличчя будівельника, вирішують викликати швидку.

Єгор від мене людей розвертає і навіть відштовхує.

— Заспокоїлися всі. Заспокоїлися! Кулаков більше для пошуків зробив, ніж будь-хто. Він теж зацікавлений знайти її.

— Та це він її і прибрав!

— Вона йому заважала!

Злітаю вниз знову, бо не можу це чути. Завжди було плювати, що люди скажуть. Сильнішої переваги в мене немає. Але зараз нестерпно усі ці слова перетравлювати.

Особливо знаючи, що... Вона може бути десь тут. У біді. Потребує допомоги. Або вже кудись відвезли. Знайду, знайду, знайду.

Мені варто було запитати. Варто було знати, куди вона ходить від і до. Варто було побачити записку тоді в руці. Варто було напружитися, коли слухавку не брала і на нараду не прийшла.

Усе це гачки упущених стоп-блоків.

Слизким пітоном вилазить казна-коли забуті відчуття. Як трафарет, куди мої мізки заново вставляються.

У дитячому будинку завжди хлоркою пахло, і ось зараз тут, звідкись, цей запах подразнює слизову знову.

Я непотрібний паразит поруч із нею. Думав не про те, помічав не те, ні біса не знаю наприкінці дня. Ні про записки, ні куди Аліса навіть попрямувала: направо, наліво, вперед, назад.

Думав тільки як би трахати її. Дістати і так, і сяк, як завгодно. Щоб відчувалося нарешті, як мені вона тепер належить. З жалюгідним фізичним підтвердженням. А тепер де вона? І яка користь від мене? Де мої мізки були?