Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Ох, зовсім божеволію з цим Зимнєвим. Не буде ж він дивитися, що там у нього під рушником? Точніше, під рушником, яким витиралася я.

Усе, наступний пункт — стакан води. Іду на кухню, відчиняю двері й різко завмираю.

За кухонним столом сидить Зимнєв. Ми знову зустрічаємося поглядами.

Ось зовсім я не очікувала зустріти його тут. Я миттю тягну його футболку вниз, хоча мені здається, що вже нічого приховувати. Мене бачили з усіх боків.

— Я водички попити, — видаю через силу.

Зимнєв підводиться й дістає із шафи чашку. Сам наливає мені воду.

Стоїть і чекає. Тут я розумію, що він чекає, поки я підійду. А я без трусів!

Переборюючи страх, прямую до нього. Ми знову дуже близько. Як дві конфорки з відкритим газом. Запали сірник — і відразу вибухнемо.

Беру чашку з його рук, несила відвести погляду від зелених очей. Він усе ще в рушнику. Мабуть, не одній мені потрібно охолонути. 

— Сідайте, Софіє, — киває на кухонний стіл. — Думаю, зараз саме час поговорити.

Стискаючи чашку, плетуся до стола, мов на плаху. Рукою прикриваю зад.

— Розслабтеся, — чую хрипкий голос позаду.

— Якщо я розслаблюся, в мене задереться футболка, — відповідаю йому не менш хрипко.

— Вона у вас не буде задиратися, якщо ви не будете її постійно смикати.

Сідаю на стілець, а Зимнєв поруч. Ми майже торкаємося одне одного. Шкіра до шкіри.

— Як давно у вас не було чоловіка? — запитує він.