Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Дід Лори, ще в молодості, посадив на ділянці чотири волоських горіха. Дерева прийнялись і виросли по чотирьох кутах їхньої земельної ділянки та височіли, як сторожові вежі середньовічного замку. Вони пережили сільськогосподарське оподаткування, введене Сталіним, другу світову війну і плодоносили кожного року, даючи вдосталь горіхів для їжі і продажу навіть у невдалі роки.

У кінці 60-х їхню ділянку примусово розділили. Поняття “приватна власність” було чужорідним для країни рад. А мати 24 “сотки” — то якось забагато для простого радянського громадянина. “Ущільнили” тоді багатьох... У Ільченків “відтяли” майже половину землі та віддали якомусь дрібному начальнику з залізниці. Так вони втратили два волоські горіхи. Новий власник зрубав одного горіха, що йому заважав, і збудував будинок. Не обов’язково було рубати дерево, можна було лише обрізати частину гілок, але новий власник вирішив інакше і "щиро" не розумів незадоволення своїх сусідів, намагаючись з ними “подружитись”. Він пояснював свою появу тут дуже просто: написав заяву і місцева влада “знайшла потрібну ділянку”. Ну звичайно.

Плоди волоських горіхів були дуже великі і неймовірно смачні. Сусід радів такому везінню...

Родина Ільченків продавала надлишки. Гроші складались "на книжку". Коли дерев стало менше — надлишків стало дуже мало. Згодом, у сусіда горіх засох і той написав заяву, що це “Ільченки підлили йому горіха і той пропав”. Тодішній дільничний хід заяві не дав, а сусіда переконав у тому, що горіх засох, бо він неподалік поставив гноярку. Дільничного теж тоді “ущільнили” і чи був той горіх "підлитий" чи ні — так ніхто і не дізнався.

У важкі 90-ті родина міняла горіхи на необхідне. Бартер процвітав. Коли батько поїхав в Португалію — всох дальній горіх. Лишився один, біля хати. Родив рясно і для власних потреб родині вистачало. Відтак, горіхи завжди були життєдайним продуктом для родини Лори і саме горіхове печиво вона пекла тоді для Степана…

Прокинувшись вранці, Лора вже відчувала хвилювання. Прийде Степан до неї чи доведеться йти їй — при одній думці про це серце починало калатати… Дотик його губ горів досі на її шкірі. Лоро, тільки ж не закохайся — говорила вона собі розуміючи, що вже пізно...

Мама на кухні замішувала тісто.

— Доброго ранку, — привіталась Лора і поглянула на годинник — майже 12. Нічогенький такий ранок. Оце вона поспала… Вночі довго не могла заснути, прокручуючи у голові вчорашній день знову і знову. Степан ніяк не йшов з її голови, і сон зморив лише на світанку.

— Що то тебе за машина вчора привезла? — не відповівши на вітання і не повернувшись запитала мама. — Дивись Лорко, дограєшся… Ой, дограєшся, дівко. Хоча, з таким батьком...

— Мамо, це був Степан. В машині ще Тоня сиділа.

— Степан? Який? Бондар? — жінка розвернулась і здивовано глянула на доньку.

— Так.

— Чого це, раптом, така увага? — вона повернулась до тіста.

— Я вчора після училища пішла до Тоні. Степан якраз приїхав до бабусі. У нього рука поранена, я робила йому перев'язку, а потім він вирішив відвезти мене додому, щоб я не йшла під дощем. Там одна рана… кетгут вигниває.

— О, кетгут може. Почистила?

— Так, але не знаю, чи добре. Він сказав, що якщо до 15 сьогодні не прийде, то щоб я прийшла до них і сьогодні теж перев’язала йому руку… — Лора поглянула на матір очікуючи її реакцію.

— Хай приходить. Я ось печиво вирішила спекти. Давно ми його не робили.

Лора заклякла при цих словах матері. Печиво… Степан може вирішити, що це спеціально… От жеж. Хоча, він же може і не прийти...

— Ти вже горіхи начистила? — поцікавилась Лора.

— Там Тетяна надворі чистить, піди допоможи.

Горіхи вони чистили трубним ключем, бо звичайні пристрої для чистки горіхів не підходили — були завеликі шкаралупи, а трубний ключ був ідеальним для затискання і розколювання. Лора пішла до сестри на поріг. Заплела нашвидкоруч косу, щоб волосся не заважало, і взялась чистити зернята від шкаралупи. Вдвох робота пішла швидше. А ще це допомагало відволіктись від думок про Степана і його поцілунку…

Коли перше деко з ароматним печивом дістали з електродуховки, на вулиці подав голос рудий Бім — пес-зайда, що прибився до них сам. Мама вийшла поглянути хто там і повернулась з гостем: до кухні зайшов Степан, пригнувшись у дверях. У старому будинку були занизькі і стелі, і двері. Виглядав він тут дуже дивно, з його високим зростом і всепроникаючим поглядом. На ньому були джинси і сіра футболка. В руках Степан тримав пакет з ліками і ще один — з фруктами.   

Лора з сестрою завмерли з печивом у ротах.

— Привіт, — посміхнувся Степан, оглядаючи Ларису згори до низу. — Бачу, я вчасно.

— Привіт, — Лора зніяковіла, закусила губу і відклала надкушене печиво на стіл. Вона не сподівалась на його візит, думала, що доведеться йти їй. Поглянула на свій одяг. Мати ж моя рідна… На ній майка і короткі піжамні шорти. — Так… Дуже вчасно…

З неприхованою цікавістю він розглядав її ноги і відкриті плечі. 

— Степане, ви проходьте, сідайте. Будете чай з печивом? Чи спочатку перемотаємо руку?

— Як вам зручно.

— Тетяно, став чайник.

— Зараз, — Тетяна зацікавлено розглядала гостя, набираючи електрочайник. Чула про нього багато, але ніколи отак зблизька не бачила, лиш здалеку, колись, у школі, в першому класі.

— Це моя менша — Тетяна. 

— Степан, — кивнув він дівчині-підлітку, що усміхнулась йому у відповідь. Мила, симпатична, трохи схожа на сестру, але не така… Він подав Ларисі пакет з фруктами. Міг віддати матері, але дуже хотілось наблизитись до неї.

— Тут всього потроху.

— Дякую… — вона взяла пакет і поклала на стіл за собою, ніяковіючи під його поглядом і не дихаючи від його близькості. Степан розглядав її і Лора відчувала, що знову починає палати всередині. Потрібно це припинити. — Я піду переодягнусь…