read-books.club » Фантастика » Закоłот. Невимовні культи 📚 - Українською

Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Закоłот. Невимовні культи" автора Володимир Кузнєцов. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 87
Перейти на сторінку:
вторгнення. Можливість, про яку ви мали мені повідомити. Чи, радше, адмірал Окіта… Скажіть, капітане, ви знали, що роботи з поточного ремонту та обслуговування сингулярного реактора, які велися на марсіянських корабельнях, виконувалися лише за номінальної участі спеціалістів із Землі? Що в технічних звітах повно прогалин, а деякі статті витрат або не підтверджені, або спираються на неіснуючі роботи? Мене призначили на цю посаду вже по закінченні ремонтних робіт, і хоч я й бачив сі вади, але, як вірний син Імперії, подумав, що поважні люди вирішили трохи заробити… як воно завжди буває. Тепер я розумію, що насправді глибина й масштаб були значно більшими, і йдеться не просто про розпорошення військового бюджету. Базуючись на тих слідах, які мені вдалося знайти, я дійшов висновку, що відбулася зумисна перебудова реактора — чи частково пов’язаних з ним мереж та інфраструктури корабля. Шкода, що цілісну картину я побачив, здається, трохи запізно. Тепер усе, на що я здатний — се запобігти поширенню присутності ворога на облавку. Ви ж маєте спланувати операцію повернення контролю над тринадцятим сектором…

Декарт майже не розумів, що говорив йому Зіверс. Цей нахаба звинуватив його, капітана материнського корабля, в некомпетентності, ба більше — в тому, що Декарт за хабарі дозволив перетворити свій корабель на ворожий осередок! І хто висуває ці звинувачення? Вилупок-автоматон, що тільки-но ступив на борт! Це навіть не зухвальство, це…

— Ви збожеволіли… — прохрипів він. — Вас відсторонено від виконання обов’язків!… Я… арешт…

Він розвернувся, хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Потім вибив на комунікаторі швидкий наказ. Його широке обличчя з важкими обвислими щоками зробилося темно-червоним.

— Позбавити гросінженера доступу й повноважень, — промовив він нарешті. — Від цього моменту шефінженер-енергетик Мейер виконує обов’язки гросінженера…

— Відставити, — долинув голос адмірала. — Командор фон Зіверс продовжує виконання своїх обов’язків. Реактор має бути деактивований.

— Але ж він… — Декарт розвернувся до адмірала Окіти. — Це якесь божевілля…

— Припиніть панікувати, пане капітане, — адмірал підвівся зі свого крісла і повільно спустився, зрештою ставши лицем до лиця з Декартом. — Судити й карати будемо потім. Наразі маємо нагальніші проблеми.

— Я офіційно протестую проти втручання до моєї сфери обов’язків, пане адмірале, — кров відхлинула від обличчя Ренарта Декарта. — Ця критична ситуація склалася через невиконання командором Зіверсом мого прямого наказу…

— Стули пельку.

— Що? — від несподіванки Декарт затнувся.

— Стули пельку, — промовив Окіта тим самим незворушно-спокійним голосом.

— Я…

Церемоніальний клинок коротко сяйнув — настільки коротко, що більшість просто не помітили його зблиску в мерехтінні вогнів містка. Капітан Декарт декілька секунд сторопіло дивився, як на хвилястій фактурі сталі тремтять червоні краплі крові, потім став затуляти долонями горло, яке вже вкрилося рожевими бульбашками. Закашлявся, вихаркнувши в повітря хмару червонястих кульок, захитався і повільно повалився вперед. Окіта спокійно відступив убік, дозволивши кремезному тілу впасти.

— Was fällt, das soll man auch noch stossen, — пролунав підсилений комунікатором голос фон Зіверса.

— Повертайтеся до виконання ваших обов’язків, командоре, — холодно відповів адмірал. — Наразі їх у вас чимало.

Мовчання людей контрастувало з безперервною симфонією сигналів НРІ. Було майже візуально помітно, як жах у їхніх думках бореться з вірою у славетного командувача. Адмірал неспішно повернувся у своє крісло, також поринувши у мовчанку. Він поставив меча між колін і оперся підборіддям на руків’я. Очі стрімко перескакували з одного масиву даних на інший. Ніхто з присутніх навіть гадки не мав, чим було нафаршироване його штучне тіло, які процеси відбувалися в ньому, коли він спостерігав за повідомленнями НРІ.

— Kumo no ko wo chirasu уо, — прошепотів він, але ніхто не почув цього шепоту.

Потужний струс досягнув капітанського містка, спричинивши бурхливий вир на стереограмах. Заколот, наче шторм, сягав свого піку — і адміральський місток, здається, наразі перебував в оці цього шторму.

Але вже зовсім скоро це мало змінитися.

XVI

Біль вкинув Бріджит у чорний колодязь небуття. І біль повернув її назад.

Вона отямилася з відчуттям, наче вогонь розливається по всьому її тілу. Спробувала закричати, але крик зупинило щось холодне й слизьке, яке заповнювало горлянку, занурюючись так глибоко, що навіть безперервні спазми нездатні були його виштовхнути. Розплющивши нарешті очі, Бріджит побачила лише низьку білу стелю. Спробувала підвести голову — широка еластична смуга натиснула на горлянку. Смикнулась — і відчула, що її зап’ястки та гомілки міцно приторочені до твердого, але слизького лежака. Єдине, на що вона була спроможна, це повернути голову набік і таким чином роздивитися плече і частину руки. Крізь шар закипілої крові на шкірі проступав складний візерунок неглибоких надрізів. А ще, праворуч від себе, за метр, не далі, Бріджит побачила Кассандру — так само роздягнену та вкриту численними порізами. Дівчина, здається, й досі була непритомна.

— Агов, дівко, — пошепки покликала Бріджит. — Чуєш мене? Прокидайся!

Та не відповіла — навіть не ворухнулася. Але сердитися чи жалкувати з цього приводу не довелося. Десь за межею поля зору просичали, прочиняючись, двері відсіку і почулося розмірене клацання магнітних підошов.

— Доброго ранку, красуне! Чи добре тобі спалося?

Від звуків цього голосу нудота знову підкотила до горла. Вона підсвідомо смикнулася, але ремні тримали міцно.

— Ш-ш-ш… — тонка долоня лягла на чоло, погладивши волосся майже з материнською турботою. — Полоняночко ти моя… куди ж ти від мене тікати надумала?

Іва Боген схилилася над обличчям Бріджит. Її біло-синій однострій був пропалений і вкритий чорними плямами гару, на обпеченому обличчі порепалася шкіра, вщент вигоріли брови та вії, посмалилося волосся. Притому вона наче не відчувала болю, що мав зараз страшенно їй дошкуляти.

Темне провалля все ще розділяло теперішнє Бріджит О’Шонессі та момент поцілунку Іви Боген. У тому проваллі змішалися химерні обриси людей та чудовиськ, а свідомість Брідж була наче кротячою норою, довгою та заплутаною. Норою, що єднала дві різні точки простору-часу. В лабіринті власного розуму чаїлися істоти з потойбіччя, почвари, що радше були спогадом про самих себе, рефлексією запаленої свідомості Брідж, відгуком на сигнал, що якимось дивом потрапив до неї з місця, недосяжного в жодний спосіб. Саме ці примари дозволили їй втекти, атакували і майже вбили Боген.

І саме на них ти полювала, чи не так? Вогняні видіння Брідж — то вони народжували їх, вони катували її — а Боген жадала їх використати.

— Але чому? — несвідомо промовила Бріджит. — Як вони дістались до мене? Я ж була чистою, мала бути… Мене перевіряли, багато разів перевіряли… Як ся скверна проросла в мені?

— Бо ти одна з нас, — лагідно промуркотіла Іва. — Хоч і народилася на Террі, все одно ти — наша.

— Ні, сього не

1 ... 41 42 43 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоłот. Невимовні культи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закоłот. Невимовні культи"