Читати книгу - "Додому"

Раніше, коли Майрона підвозили або він заїжджав на під’їзну алею, мати вибігала з дверей і обіймала його так, як щойно звільненого заручника, котрого не бачила п’ять років. Так вона робила.

Він, звісно, ніяковів. Проте — мабуть, тією самою мірою — це його безмежно тішило. Замолоду не цінують того, як чудово, коли вас люблять безумовно.

Тепер, коли відчинилися вхідні двері, звідти повільно вичовгала мама. Тато допомагав їй, підтримуючи за лікоть. Мама, все ще завзята феміністка, трусилася від жорстокої хвороби Паркінсона. Майрон трохи зачекав у машині, поки вона підійде ближче. Зрештою вона відкинула батькову руку, не бажаючи, він знав, аби її син побачив її старішою та слабшою.

Коли мама наблизилася до нього, Майрон вийшов з машини. Вона знову схопила його в обійми, наче щойно звільненого заручника. Він теж її обійняв. За нею підійшов батько. Майрон поцілував його в щоку. Так він вітався з батьком. Поцілунком. Завжди.

— Маєш стомлений вигляд, — сказала мама.

— Усе гаразд.

— Він видається стомленим, правда, Еле?

— Облиш його, Еле. Він має нормальний вигляд. Він видається здоровим.

— Здоровим, — вона повернулася до свого чоловіка. — Ти тепер хто, лікар?

— Я просто кажу.

— Йому треба більше їсти. Ходи всередину. Я замовлю більше їжі.

Еллен Болітар не куховарила. Ніколи. Якось вона спробувала приготувати м’ясний рулет з томатним соусом, коли Майрон навчався у старших класах.

Їм довелося перефарбовувати кухню, щоб позбутися запаху.

Майрон подав їй руку. Мати скоса глянула на нього:

— І ти туди ж? Зі мною все гаразд.

Вона рушила назад до будинку, помітно кульгаючи. Майрон перевів погляд на батька, який лише ледь помітно похитав головою. Вони попрямували за нею.

— Я скажу «Неро», щоб додали ще одну телячу котлету з пармезаном. Йому треба їсти. А твій небіж їсть як не в себе, — вона помахала рукою, проганяючи їх. — Ви двоє, хлопці, йдіть собі до вітальні, займайтеся всілякими чоловічими штучками, які пов’язують вас.

Вона схопилася за поручні й попрямувала на кухню. Батько кивнув Майронові, щоб той ішов за ним. Майрон постояв на місці ще якусь мить, відчувши приплив почуттів.

Він любив своїх батьків.

Так, ми всі любимо, але дуже рідко все вельми просто. Жодної ніяковості, жалю, образ, прихованого гніву, провини. Майрон любив їх. Він любив їх без жодних «але» та умов. У його очах вони не могли зробити нічого поганого. Деякі твердили, що Майрон дивиться на них крізь рожеві окуляри, що він був схильний як до приступів ностальгії, так і до сімейного історичного перегляду принципів.

Ті люди помилялися.

Майрон з татом сиділи на тих самих місцях у вітальні чи кімнаті з телевізором, хай як її називають, у якій вони сиділи більше років, ніж Майрон міг пам’ятати. Коли Майрон був молодшим, спеціалісти попереджали про небезпеку тривалого перегляду телевізора, яке може бути правдивою чи неправдивою, але саме цих батька й сина пов’язував перегляд їхніх улюблених передач у цій кімнаті. Найзручніший час був з восьмої до одинадцятої вечора, і тоді як усі дивилися передачі за вимогою або наживо, батько із сином полюбляли сидіти та сміятися з дурнуватого ситкому або обговорювати стереотипи в детективному серіалі. Коли ви переглядали телепередачі й були разом в одній кімнаті, це означало (байдуже, як ще ви це назвете) певну ідею об’єднання. Тепер же батьки йдуть до своєї кімнати, а діти — до своєї. Вони всі вдивляються в менші екрани — ноутбуки, смартфони, планшети — і дивляться саме те, що їм хочеться. Тепер кожен переживає все окремо від інших, тому Майрон не міг не вважати, що це жахливо.

Тато схопив пульт, але не ввімкнув телевізор.

— Міккі вже тут? — запитав Майрон.

Його батьки приїхали побути з Міккі, доки батьки Міккі були у від’їзді.

— Має прийти з хвилини на хвилину, — сказав батько. — Він приведе Ему на обід. Ти знаєш її?

— Ему? Так.

— Вона завжди носить чорне, — промовив тато.

— Багато жінок носять, Еле, — гукнула мама з іншої кімнати.

— Але не так.

— Чорне робить стрункішою, — сказала мама.

— Я не засуджую.

— Ні, засуджуєш, — мовила Еллен Болітар.

— Не засуджую!

— Ти вважаєш її товстою.

— Це ти торочиш про чорний одяг, який робить стрункішою, а не я, — батько обернувся до Майрона. — У Еми чорний лак на нігтях. Чорна помада. Чорна туш. Чорне волосся. Ненатурально чорне. Тобто чорне як чорнило. Я не тямлю в цьому.

— А хто ти такий, щоб тямити? — гукнула мати.

— Я просто кажу.

— Погляньте-но на містера кутюр’є! Ти що, раптом став Івом Сен-Лораном з модними порадами?

— Я гадав, ти говориш по телефону та змінюєш замовлення!

— Там зайнято.

— То передзвони.

— Так, хазяїне. Миттю.

Тато зітхнув і стенув плечима. Так вони спілкувалися. Майрон просто сидів і насолоджувався виставою.

Батько нахилився до Майрона й тихо заговорив:

— То де Тереза?

— У Джексон-Гоул. На співбесіді.

— На посаду ведучої?

— Щось на кшталт того.

— Пам’ятаю, коли вона була в ефірі. До того, як ви двоє… — він склав докупи руки, роз’єднав їх, а тоді знову з’єднав. — Ми з мамою справді хотіли б познайомитися з нею ближче.

— Познайомитесь.

Батько нахилився трохи ближче.

— Мама хвилюється, — сказав він.

— Через що?

Болітар-старший був не з тих, хто щось недоговорював, і зараз теж сказав:

— Вона хвилюється, що у неї в минулому є щось сумне.

— Ти про Терезу? — кивнув Майрон. — А ти? Ти хвилюєшся?

— Я не втручаюся.

— А якби втручався?

— Я теж відчуваю цей смуток, — сказав батько. — Але також бачу й силу. Вона багато пережила, правда?

— Так.

— Вона втратила дитину?

— Давно, коли жила за кордоном, так.

— Вибач, що я заговорив про це, — похитав головою батько.

— Все гаразд.

— І ти досі не хочеш розказати мені, чому вона так довго була в Африці?

— Не можу, — відповів Майрон. — Це не моя справа, щоб розповідати.

— Я поважаю це, — сказав батько. Він усміхався. — Мабуть, у Терези було секретне завдання.

— Щось таке…

— Секретне завдання, — повторив батько, — як твоє в Лондоні?

Майрон нічого не сказав.

— Що, думав, ми не знаємо? Ти розповіси мені, в чому річ?

— Річ у дитині Мурів, яку врятували, — гукнула мама з іншої кімнати.

— Як довго ти підслуховувала? — повернувся батько до кухні.

— Щойно почала, — відповіла мама. — Я цілком пропустила ту частину, де ти здав мене з усіма тельбухами, розповідаючи про зажурену наречену.

Вхідні двері прочинилися, сигналізуючи про появу підлітка. Міккі протупотів, за ним увійшла