Читати книгу - "Кінець роману"

— Мені справді пора йти, — сказав я.

— Ви ж тут щойно п’ять хвилин, — заперечив він. — Справді важливо, щоб стаття вийшла належною.

— Справді важливо не запізнитися на похорон.

— Не розумію вас.

— Я сама їду до Гампстеда, — докинула Сільвія. — Покажу вам, куди їхати.

— Ти мене про те не попередила, — підозріливо проказав Вотербері.

— Ти ж знаєш, що я кожної середи відвідую маму.

— Сьогодні вівторок.

— Тоді не доведеться їхати завтра.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я. — Я радий, що ви підтримаєте мені компанію.

— В одній із ваших книжок ви використали потік свідомості, — квапливо випалив Вотербері. — Чому ви облишили цей метод?

— Ох, не знаю. А чому хтось змінює квартиру?

— Ви відчули, що він невдалий?

— Я відчуваю, що всі мої книжки невдалі. Що ж, до побачення, Вотербері.

— Я вам надішлю номер журналу зі статтею, — сказав він так, ніби погрожував.

— Дякую.

— Не запізнися, Сільвіє. О пів на сьому на «трійці» буде програма Бартока.

Удвох ми рушили в нетрі Тотнем-Корт-роуд.

— Дякую вам за те, що поклали край цій забаві, — сказав я.

— Ой, я ж бачила, що ви хочете піти з неї.

— Як вас на прізвище?

— Блек.

— Сільвія Блек. Гарне поєднання. Аж занадто гарне.

— Це була велика приязнь?

— Так.

— Жінка?

— Так.

— Співчуваю, — сказала Сільвія. Мені здалося, що так воно й є. Цій дівчині треба ще багато чого навчатися — літератури, музики, мистецтва одягатися й провадити розмову, але аж ніяк не людяності. Разом ми забралися в переповнений вагон метро й, стоячи поруч, ухопилися за підвішені петлі. Близькість її тіла пригадала мені, що таке прагнення. Невже так буде завжди? Не прагнення, тільки спогади про нього? Сільвія повернулася боком, щоб пропустити пасажира, який увійшов на зупинці «Ґудж-стрит», і я відчув дотик її стегна як щось таке, що сталося дуже давно.

— Досі я ні разу не бував на похоронах, — сказав я, щоб зав’язати розмову.

— Отже, ваші батьки ще живі?

— Батько живе. Мати померла, коли я був у школі, в іншому місті. Я думав, що мені дадуть кілька вільних днів, але батько вирішив, що для мене це стало б ударом. Так воно й минулося. Тільки й того, що в день, коли надійшло повідомлення про смерть, мені дозволили не відробляти уроків.

— Я б не хотіла, щоб мене спалили.

— Волієте черв’яки?

— Так.

Наші голови були так близько, що можна було говорити дуже тихо, але ми не бачили одне одного через тисняву.

— А мені однаково, — сказав я й тут же здивувався, що силкуюся на брехню. Мені зовсім не однаково, це ж я відмовив Генрі від католицького похорону.

Розділ 3

Учора Генрі похитнувся у своїй постанові. Пополудні зателефонував мені й попросив прийти. Дивно, як ми зблизилися після Сариної смерті. Тепер він покладався на мене так, як колись на Сару, бо я був давній знайомий у цьому домі й навіть подумував, чи не запропонує Генрі жити разом із ним і що я йому на те скажу. Якщо йдеться про те, щоб забути Сару, то нíчого вибирати між двома домами: вона належала до обох.

Коли я прийшов, Генрі ще був затуманений снодійним. Якби не те, то мав би я з ним більше клопоту. У кабінеті на краєчку крісла нерухомо сидів чоловік із кислим кістлявим обличчям — напевно, один із тих редемптористів, які щонеділі відправляють пекельну месу в темній церкві, де я востаннє бачив Сару. Очевидно, він із самого початку викликав до себе антипатію Генрі, і це пішло мені на користь.

— Це містер Бендрікс, письменник, — відрекомендував Генрі. — Це отець Кромптон. Містер Бендрікс був щирий приятель моєї дружини.

Мені здалося, що Кромптон уже це знає. Ніс збігав по його обличчі, як контрфорс по стіні. Може, саме цей отець і зачинив із грюкотом двері надії перед Сарою.

— Добрий день, — сказав священик з такою ворожістю, що здалося, ніби ось-ось пролунають слова про книжку, свічку й дзвін[6].

— Містер Бендрікс дуже допоміг мені залагодити справи, пов’язані з похороном, — пояснив Генрі.

— Якби я знав, то запропонував би вам позбутися цих клопотів і передати їх мені.

Був час, що я ненавидів Генрі. Тепер моя ненависть видавалася дріб’язком. Генрі — це жертва, як і я, а переможець — ось цей понурий чолов’яга в блазенському комірці.

— Навряд чи ви впорались би з цими клопотами, — втрутився я. — Ви ж проти кремації.

— Я влаштував би католицький похорон.

— Вона не католичка.

— Вона висловила бажання перейти на цю віру.

— Хіба цього досить?

Отець Кромптон виклав формулу, як банкноту:

— Ми визнаємо охрещеним того, хто прагне таким стати.

Банкнота лежала поміж нас й очікувала, що її хтось підбере. Ніхто не ворухнувся.

— Ще є час скасувати все умовлене, — сказав священик. — Звільню вас від цих клопотів.

Він говорив так, неначе звертався до леді Макбет і застерігав, умовляв її, обіцяючи дати для очищення рук щось краще, ніж усі пахощі Аравії.

— Невже це справді так важливо? — раптом спитав Генрі. — Звичайно, я не католик, але не розумію…

— Вона була б щасливіша…

— Це ж чому?

— Містере Майлз, Церква не тільки покладає обов’язки, але й дає привілеї. Є заупокійні відправи. Регулярно звучать молитви. Ми пам’ятаємо наших небіжчиків, — додав священик насамкінець, а я, розсердившись, подумав: «Як саме ви пам’ятаєте їх? З вашими теоріями все гаразд. Ви проповідуєте важливість кожної людини. Кажете, що на наших головах полічено всі волоски, а я й досі відчуваю дотик її волосся до моєї руки, досі пам’ятаю пушок тонюсіньких волосків на крижах, коли вона долілиць лежала на моєму ліжку. Ми теж пам’ятаємо наших небіжчиків — по-своєму».

— У нас нема жодної підстави думати, що вона стала католичкою, — не моргнувши оком, збрехав я. Бачив, що мій приятель розм’як.

— Правда, медсестра таки сказала… — почав був Генрі, але я перебив його:

— Небіжка марила перед смертю.

— Я б не посмів накидатися вам, містере Майлз, — вів своє отець Кромптон, — якби не мав на те вагомої підстави.

— Я дістав листа від місіс Майлз за менш ніж тиждень перед її смертю, — сказав я. — Чи давно ви її бачили?

— Десь у той самий час. П’ять-шість днів тому.

— Дуже дивно, що в листі ані словом не згадано про вашу зустріч.

— Можливо, містере… містере Бендрікс, вона не довіряла вам.

— Можливо, отче, ви трішки квапитеся з висновками. Люди можуть цікавитися вашою вірою, розпитувати про неї, але це ще не означає, що всі вони прагнуть стати католиками. — Я швидко звернувся