Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Браян часто говорив так про нього, наче від повного опису Скотт ставав трішки менш реальним і трішки ближчим до персонажа комедійного скетчу. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

— Я зафоткав його кілька разів.

— Ти… що?

— Еге ж? — відповів він. — Я ж тобі казав: це однозначно було переслідуванням.

— Ти сказав, що це було ніби переслідуванням.

— Я користувався зумом. Я стояв перед дзеркалом у своїй ванній у Провіденсі й підносив знімки до свого обличчя: анфас, профіль зліва, профіль справа, з опущеним підборіддям, із задертим підборіддям. І присягаюсь: єдиною відмінністю було те, що в нього лоб був вищий — може, на одну десяту дюйма, — а ще він не мав цього горбка.

Горбок у Браяна на переніссі утворився після хокейної травми у п’ятому класі, коли в нього там частково зсунувся хрящ. Видно його було лише у профіль і ніколи — анфас, та й тоді його треба було шукати.

На Різдво на другому курсі Браян подався за Скоттом Пфайффером до його домівки у Ґрафтоні, що в штаті Вермонт.

— А тебе не зшукалися на Різдво рідні? — спитала вона.

— Я про таке не чув.

Це він сказав беземоційним тоном, — якщо бути менш милосердними, то мертвим, — яким послуговувався завжди, коли говорив про свою родину.

Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт, жив так, як Браян, імовірно, нізащо не захотів би жити, якби не побачив того життя зблизька. Скотт працював повний робочий день у Dom’s Pizza, щоб закінчити Університет Джонсона і Велса, у якому навчався ресторанного менеджменту, тимчасом як Браян вивчав міжнародні фінанси у Браунському університеті, жив із трастової ренти від бабусі з дідусем і гадки не мав, скільки коштує його навчання, — знав тільки, що батьки, напевно, оплачували його вчасно, бо він ніколи не чув протилежного.

Скоттів батько, Боб Пфайффер, був різником у місцевому супермаркеті, а його мати Саллі — регулювальницею в містечку. Також вони виконували обов’язки скарбника та віцепрезидентки Ротарі-клубу округу Віндгем. А раз на рік дві години їхали автівкою до Саратоґа-Спрінґс у штаті Нью-Йорк і зупинялися в тому самому мотелі, де провели свій медовий місяць.

— Як багато ти знаєш про цих людей? — запитала Рейчел. — Той, хто когось переслідує, дізнається чимало.

Браян стежив за цим сімейством і молився, щоб у ньому стався скандал.

— Інцест, — зізнався він, — або щоб Боба спіймали на гарячому в громадському туалеті, коли він мацав за інтимні місця якогось копа під прикриттям. Я був би радий і розкраданню, хоч і не знаю, що можна розкрадати у м’ясосховищі супермаркету. Може, стейки.

— Чому ти про таке молився?

— Вони були занадто ідеальні. Ну, тобто жили в цьому довбаному милому будиночку в колоніальному стилі просто на громадських землях. Звичайно, біленькому, за штахетником, оточеному ґанком, на якому, так, висіла справжня гойдалка. Вони сиділи там на Святвечір у светрах, винісши маленькі обігрівачі, і пили гарячий шоколад. Розповідали одне одному історії. Сміялись. Одного разу їхня донька, їй було років із десять, проспівала колядку, а вони всі зааплодували. Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Звучить мило.

— Це було жахливо. Бо що, як хтось може бути таким щасливим? Таким ідеальним? Що це говорить про всіх інших людей?

— Але ж на світі є такі люди, — зауважила Рейчел.

— Де? — відказав Браян. — Я таких ніколи не зустрічав. А ти?

Вона роззявила рота, а тоді стулила. Звісно, не зустрічала, та чому вона думала, що зустрічала? Рейчел завжди вважала себе якщо не відверто цинічною, то принаймні доволі скептичною людиною. А після Гаїті готова була заприсягтися, що позбулась останніх залишків сентиментальності чи схильності до романтики. Але десь у глибині її мозку заховалася віра в те, що грішною землею ходять ідеальні, щасливі — а також ідеально щасливі — люди.

Нема такого на світі, часто нагадувала їй мати. Щастя, казала її мати, — це пісочний годинник із тріщиною.

— Але ж ти сам сказав, — зауважила вона Браянові, — що вони були щасливі.

— Вони однозначно такими здавались.

— Але тоді…

Він усміхнувся. Переможно, але з дрібкою розпачу.

— Боб завжди зупинявся дорогою додому в одному маленькому шотландському пабі. Якось я сів поруч із ним. Він, звичайно, кинув на мене страшенно ошелешений погляд і сказав, що я дуже схожий на його сина. Я вдав здивування. Коли бармен сказав те саме, вдав здивування ще раз. Боб замовив мені випивку, я замовив Бобові випивку, і так далі. Він спитав мене, хто я, тож я йому сказав. Сказав, що навчаюсь у Фордгемському університеті, а не у Браунському, та поза тим не дуже відходив від правди. Боб сказав мені, що не надто любить Нью-Йорк. Забагато злочинності, забагато іммігрантів. До третього келиха «іммігранти» перетворилися на «латиносів» і «муслімів». До п’ятого він почав торочити про «ніґерів» і «підарів». А, ще про лесбух. Наш Боб ненавидів лесбійок. Сказав, що, як його донька раптом стане лесбійкою, він, дай-но спробувати мені процитувати правильно, заллє їй пизду суперклеєм. Як виявилося, Боб мав захопливі ідеї щодо тілесних покарань, які роками застосовував на практиці, — спершу на Скоттові, а потім на Наннетт, як звали його доньку. Розговорившись, старий Боб не міг зупинитися. Раптом до мене дійшло: усе, що злетіло з його вуст за останні п’ятнадцять хвилин, було мерзотою. Боб був жахливим переляканим боягузом, який ховався за бездоганною люб’язністю.

— Що сталося зі Скоттом?

Браян зітнув плечима.

— Він так і не повернувся до навчання. Мабуть, через брак грошей. Коли я цікавився ним востаннє, а це було п’ятнадцять років тому, він працював у одномуі з ґрафтонських мініготелів.

— А ти йому так і не відрекомендувався?

— Боже, ні.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Упевнившись у тому, що він живе не краще за мене, я повністю збайдужів.

Отже, стався фантастичний збіг: Рейчел щойно натрапила на Скотта Пфайффера із Ґрафтона, штат Вермонт. Можливо, він приїхав до міста на конференцію, присвячену громадському харчуванню. Можливо, він чогось досяг у житті й володіє невеличкою мережею високоякісних мініготелів по всій Новій Англії. Рейчел усе-таки бажала Скоттові найкращого. Хоча вона ніколи з ним не зустрічалася, він увійшов у її пам’ять, і вона сподівалася, що життя в нього склалося.

Та