Читати книгу - "Син маминої подруги, Марісса Вольф"

Марія

Наступного ранку, який настав вже за кілька годин, після того як ми заснули, мені страшенно не хотілося випускати Миколу зі своїх обіймів.

Але мамонт сам себе не зловить, за ним ще побігати потрібно. Тому я одягла найкрасивішу посмішку з мого арсеналу і побажала коханому удачі в його важливих справах. Провела до машини і міцно поцілувала.

На сніданок довелося йти одній. За столом всі були в зборі: Світлана побажала доброго ранку-тире-дня, Люба з Ромою, як зазвичай, один на одного не дивилися (навіть не дивлячись на вельми тісне вчорашнє спілкування), а ось цікавий погляд Вікторії ніби пропалював в мені безліч дірок.

Я привітно усміхнулася і присіла. Розмова йшла на якісь абстрактні теми.

- А де Микола? - раптом ні з того, ні з сього запитала Віка.

- Він поїхав у справах. Незабаром повернеться, - не захотіла я вдаватися в подробиці.

Рома тільки глянув на мене і продовжив мовчки жувати свій сніданок. Його швидкий погляд не сховався від ще більш швидкого цікавого погляду Вікторії. Як пити дати, обов'язково буде розпитувати про все Романа. Чи можна його попросити зберегти все в таємниці, я й гадки не мала. Я ж не знаю, наскільки вони з сестрою близькі. Може, у них взагалі секретів ніяких немає.

Після сніданку я тільки зібралася потягти Любу на розмову, як раптом звідки не візьмись намалювався Роман.

- Маш, ти вчора серйозно щодо столу говорила? - питає, не кліпаючи.

- Думаєш, я схожа на жартівника? - я здивовано підняла брову. - Ця посада вчора була зайнята, - він прекрасно зрозумів мій натяк.

- Добре, я хвилин за десять зайду, щоб забрати його. Будь ласка, будь у себе, - і з чого це він раптом такий ввічливий став?

- Заходь. Тільки не затримуйся, ми ще на лижі з Любою сьогодні планували встигнути, - відповіла я.

- Оу, а можна я до вас приєднаюся? - щось сьогодні з Ромкою не те відбувається. Може, захворів вчора?

- Ром, я думаю, що проблем в цьому не буде, - посміхнулася. - Тільки спочатку стіл. А потім вже лижі.

Рома втік по сходах так, що, здавалося, ще трохи і п'яти у нього загоряться. Люба весь цей час скромно стояла віддалік осторонь. А з нею-то що ще відбувається?

- Люб, ви не вірусом вчора якимось з Ромкою обмінялися? Я вас сьогодні прямо не впізнаю? Ви там точно шахами займалися? - запитала з підозрою подругу.

- Точно, Маш. А чого він хотів від тебе? - тепер уже Люба на мене не відриваючись дивиться.

- Стіл забере. А потім на лижі напросився. Ти ж не проти? - запитала, чесно кажучи, чекаючи негативну відповідь.

- Та мені все одно, - з удаваною байдужістю відповіла Люба.

- Зрозуміло, схоже не в однієї мене дитинство прокинулося, - прошепотіла я собі під ніс. І додала вже голосніше, поки ми піднімалися сходами, - ти мені щось розповісти вчора обіцяла.

- Маш, одягайся, я до тебе зараз зайду і поки будемо чекати зникнення столу, розповім.

Рома, як і обіцяв, з'явився через десять хвилин. Тому ми з Любою не встигли поговорити. Переморгнулися, що обов'язково зустрінемося після катання.

Сніг святково виблискував на сонці, вмить засліплюючи до сліз. Навколо нас раз по раз пролітали лижники і сноубордисти. Людей було більш ніж достатньо. Воно і зрозуміло, відомий гірськолижний курорт в самий розпал сезону.

Я каталася порядно, але ганяти не любила. Все з тієї ж причини, чому я до сих пір не воджу автомобіль - швидкість це явно не моє. Люба розсікала як справжній учасник лижної олімпіади. Рома вважав за краще сноуборд. До речі, навіть на цьому ґрунті вони з Любою вже встигли посваритися і тепер знову не дивилися в сторону один одного. Лижник сноубордиста не зрозуміє. І навпаки, звичайно, теж. Ті, хто хоч раз був в цьому середовищі, прекрасно розуміють, що це дві діаметрально протилежні речі. Як «Манчестер Юнайтед» і «Реал» (Мадрид), наприклад. І вже вболівальники цих футбольних клубів явно не палають один до одного палкою любов'ю. Так і в нашому випадку.

Мені ось, на щастя, дуже пощастило. Ми з Колею були з одного і того ж табору - табору лижників.

Я піднялася на підйомнику нагору і вирішила трохи відпочити. Люба поїхала вниз. Трохи згодом Ромка також поїхав вниз. Я залишилась одна. Зайшла в маленьку кафешку і замовила каву. Взяла гарячий напій і вийшла на повітря.

Це приголомшливе відчуття - пити гарячу каву і насолоджуватися холодними сніговими гірськими вершинами. Просто щастя цього моменту і більше нічого. Від цього переповнюючого відчуття я заплющила очі.

Раптом хтось обережно доторкнувся до мого рукава.

- Марія, Ви в порядку? - прозвучало на англійській мові з легким акцентом.

Я відкрила очі. Біля мене стояв Пауль, що дивиться з неабияким занепокоєнням.

- Здрастуйте, Пауль, - ввічливо відповіла я. - Я просто насолоджувалася кавою і цією красою, - я обвела рукою природу перед нами.

- Знаєте, це зовсім не дивно. Ось уже другий раз я помічаю, як Ви отримуєте задоволення від сьогоднішнього моменту.

- Це життя, Пауль, - просто сказала я. - Його треба жити, а не просто існувати.

Ми перекинулися парою фраз. Я, рятуючись, вчепилася в каву і гарячково думала, як би, не образивши швейцарця, який не любив прямолінійність, пояснити чоловікові, що мені нецікавий його інтерес в мою сторону.

На щастя, мені на очі потрапила Вікторія, яка перебувала за декілька столиків від нас. Весь час нашого спілкування вона копирсалася в телефоні, вдаючи, що її зовсім не займає наша розмова. Але я могла б поклястися, що вона не просто так тут вуха гріє. Що ж, красуня, отримуй.

- Пауль, - звернулася я до чоловіка. - Будь ласка, зверніть увагу на мою незаміжню подругу, - спеціально зробила акцент на передостанньому слові, дістала руку з рукавиці і «випадково» помахала кільцем перед його обличчям. - От уже хто точно вміє насолоджуватися цим життям, так це вона. Її звуть Вікторія. Вона в ідеалі володіє Вашою рідною мовою. А ще вона із задоволенням зіграє Вам красиві мелодії власного написання на фортепіано, яке стоїть в кафешці. Тільки вона не любить, коли з нею занадто церемоняться. Можете відразу хапати на руки, вона це стовідсотково оцінить.