Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

– Досить буде невеликого простору під тобою, – милостиво підказав наставник. – Час пішов!

Ні, він точно знущається! Звідки взяв, що я дійсно таке можу?! Так, я не дуже чутлива до холоду. Як виявилося, можу взагалі зменшити цю чутливість до нуля. Але заморозити щось навколо себе? Ні, це маячня!

Хоча… А якщо це якісь стихійні здібності, про які поки що невідомо широкому загалу? Адже вміє Крістор керувати стихією вогню, а деякі дроу – стихією землі. Чула, що деякі світлі ельфи можуть так само впливати на повітря. То чому б не існувати можливості впливати на холод? А якщо я й справді таке вмію, просто не знаю про це?

Знайшла час для відсторонених міркувань! Вже не менше хвилини минуло, а я навіть не намагаюся зробити те, що наказав декан.

Ну ж бо, дух-хранитель, допомагай! Відчуваю, що ти поки що в такому ж здивуванні, як і я. Мабуть, цю мою здатність ще не розкрив до кінця. Але просто дозволь мені зосередитися достатньою мірою. Я дам напрямок сама!

По тілу розлилися знайомі енергетичні розряди. І я посміхнулася, подумки дякуючи духу-хранителю. Що ж, спробую…

Я розфокусувала погляд, відсторонено дивлячись на навколишній водяний простір. Зосередилася на повітрі навколо себе. Переконувала себе, що воно стає все прохолоднішим. Як же тяжко давалося це зусилля! Відчувала, що намацую потрібне відчуття, але воно одразу вислизало. Повітря й справді ставало холоднішим. Якимось незбагненним чином я це знала, хоч на мене воно й не справляло того ефекту, як на інших, хто міг опинитися на моєму місці. Але повністю взяти під контроль це відчуття не виходило. Воно раз у раз розсіювалося.

– П’ять хвилин минуло, – почувся спокійний голос.

Дощечка, на якій я стояла, зникла.

З оглушливим криком я плюхнулася у воду, що негайно потягла мене на дно. Докладаючи максимум зусиль, я спрямувала тіло вгору. У мить, коли здавалося, що вже за секунду вирину на поверхню, ногу охопив гострий біль. Чиїсь щелепи стиснулися навколо неї і потягли на дно, тепер уже без жодної надії на порятунок.

Темрява…

Кашляючи і відпльовуючись, я знову розплющила очі. Виявила себе на тій самій дощечці.

Прокляття! Декан що мені навіть хвилинного перепочинку не дасть після такої жахливої ​​смерті?! Знову все наново?!

– Час пішов, – підтвердив мої побоювання голос наставника.

Так, зберися, Летті! Злитися будеш потім. Цей нелюд змушуватиме проходити через випробування знову і знову, доки результат його не задовольнить. Це ми вже проходили неодноразово. Згадати хоча б містки через безодню. Досі згадую зі здриганням. І, схоже, то ще було не найгіршим…

Демони, про що я знову думаю? Час минає!

Я знову розфокусувала погляд і постаралася намацати зв’язок із холодом, із самою його сутністю. Буквально на останніх секундах відпущеного часу із захватом побачила, як водяну гладь починає покривати крижана кірка.

Але шансу довершити розпочате вже не було. Дощечка зникла. А я полетіла вниз, на ходу прорубуючи слабку перешкоду. Крижані уламки боляче встромилися в тіло. По шкірі заструмувала кров, що здавалася зараз нестерпно-гарячою.

Наступної миті мене знову розірвали гігантські щелепи.

Темрява…

Здригаючись від нещодавніх жахливих відчуттів, я знову стояла на дощечці і ледве стримувала безсилі сльози.

– Ви ж бачили, що в мене почало виходити! – кричала я порожнечі. Мабуть, у мене починалася істерика. – Чому не дали ще трохи часу?!

– П’ять хвилин. Час пішов, – пролунало спокійне.

– Ненавиджу вас! – заволала я і змахнула кілька сльозинок, які все ж таки викотилися з очей.