Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ЕРІКА

Щойно я розплющила очі, думки відразу заповнив брюнет. Було незвично та дивно, що зовсім незнайомий хлопець викликав у мене усмішку на обличчі та бажання знову зустрітися. З учорашнього вечора він не виходив із моєї голови, і я усвідомлювала, що хочу побачитися ще.

Вибираючись зі спальника, я прислухалася. Зовні долинав лише шум хвиль і крик чайок, отже, подруги досі мирно спали. І не дивно, адже вчора ми розійшлися майже о третій годині ночі, а зараз було тільки дев'ять хвилин на одинадцяту ранку.

У наметі я тихенько переодяглася у свій улюблений купальник персикового кольору, намагаючись не думати про те, що тому була ще одна кароока причина, а зверху натягла джинсові шорти та білу майку. У таборі була чиста вода, тому я не витрачала час на крижаний душ, умившись і почистивши зуби неподалік машини.

Збираючи волосся у високий хвіст, я уважно розглядала своє відображення в дзеркалі. Окрім щоденного догляду та кремів для засмаги, ми з дівчатами нічого не брали, про що я мимоволі пошкодувала. Туш для вій могла б зробити мої очі виразнішими. Але потім я сама вилаяла себе за цю думку. Адже який сенс чепуритися для зовсім незнайомого хлопця? Та і взагалі, звідки я знала, що ми точно зустрінемося? Імовірність того, що ми більше ніколи не побачимось, не була такою вже низькою.

Я глибоко вдихнула, повела підборіддям і всміхнулася до свого відображення, проганяючи погані думки. Зібравшись було йти, я зупинилася за три кроки від намету.

«А що, якщо незнайомець усе ж таки там і подумає, ніби я прийшла спеціально до нього?»

Стара Еріка ще не зовсім зникла та іноді давалася про себе знати подібними сумнівами.

Повернувшись у намет, я озирнулася й на очі потрапив плеєр, що лежав зверху сумки з одягом. Він видався мені ідеальним варіантом. Так виглядатиме, ніби я слухаю музику і прогулююсь. І так, я розуміла, що у двадцять один рік безглуздо вигадувати виправдання, щоб просто побачитися з хлопцем, хай і незнайомим. Того дня й того ранку я почувала себе ученицею старшої школи і нічого не могла з цим поробити.

Прямуючи до місця, де вже тричі зустрічала незнайомця, я не могла стримати усмішки. У навушниках приємний голос Райана Теддера, співав «О, я знаю, що вони стануть найкращими днями», а всередині мене ніби щось розцвітало на підтвердження цих слів. Пройшовши пагорб, що приховував наш табір, я підняла погляд і відразу помітила хлопця, який самотньо сидить на березі.

Серце в грудях так несподівано й настільки дивно смикнулося, що я різко зітхнула, випустивши все повітря з легень. Вздовж спини відчувся примарний і ледве вловимий дотик, ніби хтось провів по ній пером. А ще я відчула радість, яка зародилася десь глибоко в серці, і з кожним моїм кроком уперед поширювалася по всьому тілу. Незнайомець прийшов, і я, безперечно, зраділа цьому. Але те, як усе моє єство відреагувало на цього хлопця, трохи бентежило і, буду відвертою, лякало.

Я сповільнила крок, щоб виграти кілька секунд на упорядкування думок. Щоправда, це було й не потрібно. Брюнет сидів майже біля самої води і спостерігав за хвилями, зовсім не помічаючи мене. Збоку це виглядало мило й кумедно одночасно.

Вирішивши налякати хлопця в помсту за вчорашнє купання, я тихенько підкралася ззаду, і, нахилившись до його лівого вуха, прошепотіла:

— Чекав?

Незнайомець різко підскочив і з таким подивом глянув на мене, ніби насправді не чекав зовсім. Але за мить здивування в очах розтануло, і вони засяяли усмішкою, яка вже красувалася на привабливому обличчі.

«До чого ж чарівний хлопчисько», — подумала я, а куточки моїх губ зрадницьки полізли вгору.

Звісно, він був вищим і більшим, напевно, старшим і вже точно не хлопчиськом, але ця по-дитячому щира усмішка робила образ дорослого хлопця трохи м'якшим. І вона підкуповувала мою довіру. Адже як можна ігнорувати таку чарівність?

— Ти прийшла, — нарешті озвався незнайомець.

Він зробив один крок у мій бік. Потім ще і впевненіше. А далі скоротив між нами відстань, що залишилася, і зупинився зовсім близько. Цього було достатньо, щоб мене збентежити, але хлопець зайшов далі. Він обережно взяв мене за руку та підвів до покривала, на якому сидів. Опустившись на коліна, брюнет поплескав по вільному місцю поруч, запрошуючи й мене сісти. Чесно кажучи, я трохи розгубилася через дивацтво його дій, але за кілька секунд усе ж таки опустилася на покривало, сівши по-турецьки.

Весь цей час хлопець мовчав і пильно вдивлявся мені в обличчя. Навіть здавалося, що він ніяковіє. Я не розуміла, чому незнайомець так поводиться, чому так реагує, а потім і зовсім здивувалася, коли він простягнув мені щоденник.

— Знову взяла не свій? — звівши брови, припустила я.

Подумки я прокрутила в голові, коли востаннє бачила свій щоденник. Коли що, то це було після нашої вчорашньої ранкової зустрічі. Тоді…

І мене раптом осяяло. Вірш!

Я підняла погляд до брюнета і цього разу точно знала, що в його очах було збентеження.

— Так швидко написав? — м'яко запитала я.

— Ну-у-у, — нерішуче озвався незнайомець на вдиху, — так. Це маленький вірш, — видихнув він.

Хлопець відкрив щоденник на потрібній сторінці і знову простягнув мені. Я одразу ж прийняла його, але не стала читати, бо все ще була здивована самим фактом. Учора я просто пожартувала, навіть не припускаючи, що незнайомець поставиться до цього серйозно.