Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

28

Не знаю, як довго ми віддавалися один одному, але все закінчилося тоді, коли небо почав прорізати зорепад. Це виглядало настільки романтично, що вічно б дивилася на це, сидячи на колінах цього блондина. Я ловила кайф від нього. Тіло було бездоганним, поцілунки солодкими, а про решту навіть слів нема. Ця година дійсно незабутня. Я до кінця життя згадуватиму це поле, зорі та пристрасть.

- Я тебе люблю, - сказав Максим, важко дихаючи та міцно обіймаючи мене. - Ти дала мені більше, а ніж я хотів та мріяв. Це було неймовірно. Моя воля - повторяв це б кожної ночі. Ти просто богиня.

Я засміялася. Богиня. Черговий комплімент. Трішки смішний, але приємний.

- Колись так і буде? - поцілувала я його, а потім різко розвернула голову до неба. Там стояла краса. Навіть не думала, що це настільки казково.

- Загадуєш бажання? - запитав хлопець.

- Так, - розвернула я до нього голову.

- І яке?

- Щоб ми були разом.

- Я також цього бажаю, - поцілував він мене в шию. - Мабуть, нам треба одягнутися, бо голяком дивитися на небо не дуже весело.

- Так, - відповіла я.

Коли ми були знову одягнені, то сиділи тримаюсь за руки та час від часу пристрасно цілувалися. Ми не могли один одним насолодитися. Хотілося більше кохання та гарячих дотиків.

Цілу годину небо прорізали метеорити, а потім інтенсивність їхня почала згасати, а далі раптово запахло ранковою прохолодою, а поле почав наповнювати спів солов'я. Раніше ніколи не чула тьохкання цих пташок. Воно просто неймовірне.

Однак мені різко стало дуже сумно. Наша ніч закінчується. Нам уже треба йти. Скоро настане день, який змусить нас повернутися до інших людей. Чому все так складно? Від цього на моїх щоках з'явилися сльози, котрі помітив Максим та швидко стер рукою.

- Не плач! Це не остання ніч! Ми будемо разом! Тільки треба почекати! Зоє, не реви!

Але я не могла стримувати емоції. Слова Максима, які мали мене заспокоїти, тільки ще більше загнали мене у депресію.

- Я боюся, що цього не настане, - притискалася я до нього. - Дуже страшюся, що кохатимемо один одного, але не будемо разом.

- Дурненька ти, - гладив він мене по голові. - Все буде добре. Я тобі обіцяю, а зараз нам уже треба йти. У тебе завтра автобус на коли?

- На дванадцяту, а в тебе?

- Я буду їхати ввечері.

- Гаразд, - трішки засмутилася я, бо надіялася, що до столиці ми будемо разом, але потім до мене дійшло, що це ризиковано. Мене ж зустрічатиме Владислав.

Чорт! Владислав! Я зовсім про нього забула! Мабуть, мене чекає неймовірний скандал.

- Що таке? - помітив хвилювання на моєму обличчі Максим.

- У мене вилетіло з голови написати Владу, - пояснила я. - Він мене вб'є...

- Нічого він тобі не зробить. Скажеш, що була з Яною, ви поїхали до неї, де всю ніч слухали Меладзе та подібне...

- Думаєш він повірить? - шморгнула носом.

- У нього не буде варіантів.

- Надіюсь.

Назад ми взяли таксі, адже я не могла йти. Туфлі натерли мені ноги, що кожен крок був пеклом, і тому до авто мене Максим доніс на руках.

Через двадцять хвилин ми стояли біля мого будинку. Мені не хотілося йти. Я тягнула час та вже десятий раз цілувала блондина. Також ловила у дзеркалі вираз обличчя таксиста, який кричав:

- Досить!

- Я тебе люблю, - шепотіла я Максиму на вухо. - Надіюся, що наша наступна зустріч буде незабаром. Кожна секунда без тебе немов каторга...

- І я тебе люблю, Зоє, - говорив він. - Скоро ми будемо разом.

Через десять хвилин я все-таки випустила хлопця зі своїх обіймів та подалася додому. Ноги неймовірно боліли. На щастя, світло вже відремонтували та я спокійно піднялася на п'ятий поверх ліфтом. З мого обличчя не сходила усмішка. Перед очима досі стояли картини з поля...

Однак моя радість згасла, коли я відкрила вхідні двері та на коридор вискочила мама. Вона мала стурбований вигляд.
 

- Ти бачила, яка година? - тихо сказала вона. - Де тебе так довго носило?

- Я була у Яни. Ми пили вино та слухали Меладзе.

- Це класно! - пирхнула мама, але твій хлопець мені вже весь мозок проїв. Він мені пів ночі телефонував та питався, де ти? Чому ти йому не сказала, що будеш довго?

- У мене сів телефон, - скинула я з ніг туфлі та відчула задоволення.

- Сів телефон! А у подруги взяти?

- Мамо, я хочу спати. Давай завтра будемо говорити.

Вона кивнула головою, але швидко додала:

- Подзвони Владу, бо він сходить уже з розуму.

- Гаразд, - сказала я та подалася до своєї кімнати, де зачинилася та одразу впала на м’яке ліжко. Попри те, що зараз я матиму неприємну розмову зі своїм хлопцем, мене досі переповнювало щастя. Тепер я знаю точно - я кохаю Максима, а Владислав у минулому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно