Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Розділ 35. Без керма та без вітрил

Несподівана новина про те, що «Юніверс» уже в дорозі і може прибути до них набагато раніше, ніж хтось уявляв собі лише в найсміливіших мріях, справила на моральний дух екіпажу та пасажирів «Ґалексі» такий ефект, який можна назвати хіба що ейфорійним. Сам факт, що вони безпомічно дрейфували без керма та вітрил по якомусь дивному океану, та ще й оточені невідомими монстрами, раптом відійшов на задній план.

Так само, як і самі монстри. Хоча ті час від часу й улаштовували цікаві виступи для мешканців «зорельота-корабля». Іноді бували помічені гігантські «акули», але вони ніколи не наближалися до корабля, навіть коли за борт викидали сміття. Це було досить дивно, що переконливо доводило, що тутешні великі тварини, на відміну від своїх земних побратимів, мали гарну систему спілкування. Можливо, вони були ближче до дельфінів, ніж до акул.

Помітили багато косяків дрібніших істот, схожих на звичайну рибу — таку звичайну й таку дрібну, що десь на Землі (приміром, у продовольчій крамниці чи на рибному ринку) на неї ніхто б навіть і не глянув удруге. Після кількох спроб одному з офіцерів, затятому рибалці, вдалося зловити одну на голий гачок. Він навіть не намагався пронести її всередину крізь повітряний шлюз, бо капітан усе одно не дозволив би цього, але ретельно виміряв і сфотографував, перш ніж випустити назад у море.

Одначе хвалькуватий спортсмен змушений був заплатити за свій трофей певну ціну: скафандр із частковим тиском, який був на ньому під час риболовлі, мав, коли чоловік зайшов у ньому назад на корабель, характерний «тухло-яєчний» сморід сірководню, тож рибалка відразу став об’єктом незліченних жартів. Цей випадок став іще одним нагадуванням, що біохімія цього світу чужа та навіть безжально зловорожа до людей.

Попри благання науковців, подальшу риболовлю не дозволили. Вони могли вести спостереження та робити записи, але не збирати зразки. І до того ж, як їм нагадали, вони космогеологи, а не космобіологи. Та й усе одно в них не було з собою формаліну, який, мабуть, однаково за цих умов не подіяв би.

Одного разу їхній зореліт протягом кількох годин дрейфував поміж плавучих чи то «килимочків», чи то «простирадл» з якогось яскраво-зеленого матеріалу. Вони були овальної форми, завширшки метрів з десять, і всі приблизно однакового розміру. «Ґалексі» проорювала собі крізь них борозну без жодного опору, і краї тієї борозни швидко сходилися позаду неї знову. Науковці висловили здогад, що це були свого роду колонії якихось організмів.

А якось уранці вахтовий офіцер ледь не вмер від переляку, коли з води піднявся якийсь «перископ» і на нього витріщилося якесь блакитне око, схоже, як він повідомив потім, коли вже оговтався, на покірний погляд стомленої корови. Око сумно розглядало його кілька секунд, без особливого та явного інтересу, а потім повільно занурилося назад в океан.

Здавалося, у цих водах ніщо не рухалося надто швидко, і причина для цього була очевидна: цей світ і досі існував у режимі економії енергії — тут зовсім не було вільного кисню, завдяки якому тваринний світ на Землі розвивався бурхливо та безперервно, починаючи від моменту, коли живі істоти вперше почали ним дихати. Тільки ота «акула», яка була трапилася тут людям, показала хоч якісь ознаки підвищеної рухливості — у своїх останніх, передсмертних корчах.

Можливо, для людей ця новина була гарна: навіть якщо вони будуть у своїх незграбних важких скафандрах, то тут, на Європі, мабуть, немає нічого, що зможе їх наздогнати (принаймні на суші) — бодай і захоче.

А поки те та се, капітан Лаплас знайшов собі сумнівну забавку, передавши керування «зорельотом-кораблем» своєму начгоспові: його розважала сама думка, що така ситуація стане унікальною в космічних та морських анналах.

Щоправда, містерові Лі все одно майже не було чим зайнятися. «Ґалексі» пливла собі вертикально, вистромившись із води на третину й трохи нахилившись під вітром, який гнав її з незмінною швидкістю п’ять вузлів. Нижче ватерлінії виявили лише кілька тріщин, з якими легко впорались. Головне, що корпус і досі зоставався герметичним.

Хоча від більшості навігаційного обладнання користі не було взагалі, люди й без нього знали точно своє місцеперебування. Щогодини Ганімед передавав їм точні координати їхнього аварійного маяка, і якщо «Ґалексі» дотримуватиметься теперішнього курсу, то десь за найближчі три дні підійде до великого острова. Якщо вона його пропустить, тоді попрямує у відкрите море й урешті-решт дістанеться зони безпосередньо під Люцифером у зеніті, де постійно кипіла-вирувала ледь тепленька водичка. Хай це й необов’язково має закінчитися катастрофою, така перспектива все одно була найменш приваблива. І тому виконувач обов’язків капітана, містер Лі, значну частину свого часу перебував у роздумах про способи цієї перспективи уникнути.

Вітрила, навіть якби був підхожий матеріал і такелаж, мали б дуже незначний вплив на їхній курс. Лі аж до п’ятисот метрів опускав імпровізовані плавучі якорі, шукаючи підводні течії, які могли б утримати «Ґалексі» на місці або змінити її курс, та не знайшов жодної. Так само він не дістав до дна, бо, очевидно, воно мало куди більшу глибину.

Можливо, це якраз було добре, бо більш-менш захищало від підводних землетрусів, що їх правильніше варто б називати «європотруси», які постійно шарпали цей новий океан. Та все ж іноді «Ґалексі» трусило так, наче по ній бив хтось гігантським молотом, коли повз неї пролітала ударна хвиля. А за кілька годин потому якесь цунамі заввишки десятки метрів з гуркотом і тріском накочувалося на якийсь європіанський берег. Але тут, у глибоких водах, ті смертоносні хвилі були всього лиш трохи вищі за брижі.

Кілька разів на віддалі спостерігалися раптові вири на поверхні води. Вони мали досить небезпечний вигляд: справжні тобі чорториї, які могли б навіть затягнути «Ґалексі» в незвідані глибини, але, на щастя, були надто далеко, щоб зробити щось більше, ніж змусити корабель просто покрутитися декілька разів у воді.

А якось лише за сто метрів від зорельота з-під води піднялась і вибухнула гігантська бульбашка. Це справило величезне враження на всіх, а лікар сказав про це прямо, як думав, і всі з ним погодилися.

— Слава Богу, що ми не відчуваємо цей запах.

Дивно, як швидко найфантастичніша ситуація може стати буденною. Не минуло й кількох днів, як життя на борту «Ґалексі» ввійшло у звичну колію та перетворилося на повсякденну рутину, і головна проблема капітана Лапласа полягала тепер у