Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

нарікав на Айнштайна, але тепер він його благословляв. Навіть сили, що стояли за Монолітами, як тепер здавалося певним, не могли поширювати свій вплив швидше за світло. Тож у людства тепер може бути майже тисячоліття до наступної зустрічі — якщо їй судилося бути. Можливо, на той час люди підготуються краще.

З тунелю щось з’явилося — рейками виїхав назовні напівгуманоїдний робот, що заніс пластинку до сховища. Було майже кумедно бачити машину в подобі герметичного костюма, який використали проти смертельних мікробів тут, на позбавленому повітря Місяці! Але ніхто не хотів ризикувати, хоч би яким малоймовірним той ризик був. Врешті-решт, робот пройшов між тими ретельно ізольованими жахіттями, і хоч, судячи з відеокамер, усе минуло нормально, завжди існував шанс, що якась ампула протекла або на якійсь каністрі порушилася печатка. Місяць — дуже стабільне середовище, але за минулі століття і він бачив багато сейсмічних струсів і падінь метеоритів.

Робот зупинився за п’ятдесят метрів від входу до тунелю. Масивна заглушка, що запечатувала Сховище, повільно повернулася на своє місце й почала обертатися нарізаними пазами, наче велетенський гвинт, що вкручувався в гору.

— Усі, хто не в темних окулярах, будь ласка, відверніться від робота, — сказав наполегливий голос з радіо в місячному авті. Пул розвернувся на сидінні саме вчасно, щоб побачити вибух світла на даху транспортного засобу. Коли він знову розвернувся до Піко, від робота залишилася тільки купа розжареного шлаку. Навіть як на того, хто провів значну частину життя в оточенні вакууму, Пулові здалося якимось геть неправильним те, що пасма диму від нього не піднімалися вгору.

— Стерилізацію завершено, — сказав керівник місії. — Дякую всім. Тепер повертаймося до славного міста Платона.

Як іронічно — людство було врятоване завдяки майстерному застосуванню власного божевілля! Яку мораль, думав Пул, можна з цього взяти?

Він озирнувся на прекрасну блакитну Землю, що куталася в клаптикову ковдру хмар, захищаючись від космічного холоду. Там, угорі, він сподівався за кілька тижнів узяти на руки свого першого онука.

Які б богоподібні сили й сутності не таїлися за зірками, нагадав собі Пул, для звичайних людей важливі дві речі — Любов і Смерть.

Його тіло ще не зістарилося й на сотню років: він ще мав удосталь часу для обох.

Епілог.

— Їхній маленький всесвіт дуже юний, і тамтешній бог і досі дитина. Судити про них надто рано; коли Ми повернемося в Останні дні, то подумаємо над тим, що варто зберегти.

Джерела і подяки

Джерела

Розділ 1. Пояс Койпера

Опис мисливських угідь капітана Чендлера, відкритих у недалекому 1992 році, див. в статті «Пояс Койпера» Джейн Луу та Дейвіда Джуїта (журнал «Саєнтіфік Америкен», травень 1996 року).

Розділ 3. Реабілітація

Мені здавалося, що я винайшов передавання даних від долоні до долоні, тож був страшенно присоромлений, коли дізнався, що Ніколас Негропонте («Життя в цифровому світі», видавництво «Годдер енд Стоуґгтон», 1995 р.) і його Медіалабораторія в Массачусетському технологічному інституті працювали над цією ідеєю вже кілька років…

Розділ 4. Зоряне місто

Концепція «кільця навколо планети» на геостаціонарній орбіті (ГСО), пов’язаного з Землею вежами на екваторі може здатися абсолютно фантастичною, але насправді має тверду наукову основу. Це очевидне продовження ідеї «космічного ліфта», що запропонував петербурзький інженер Юрій Арцутанов, з яким я мав приємність зустрітися 1982 року, коли його місто ще мало іншу назву.

Юрій вказав на те, що теоретично можливо протягнути трос між Землею й супутником, що зависнув би над однією точкою екватора, що він і робить, коли виведений на ГСО — орбіту більшості сучасних телекомунікаційних супутників. Виходячи з цього, можна створити космічний ліфт (або, за образним висловом Юрія, «космічний фунікулер»), щоб піднімати корисний вантаж на ГСО винятково на електричній енергії. Ракетні двигуни будуть потрібні тільки для решти мандрівки.

Крім уникнення небезпеки, шуму й загроз навколишньому середовищу від ракет, космічний ліфт неймовірно знизить вартість космічних місій. Електрика дешева, і для того щоб доправити людину на орбіту, знадобиться приблизно сто доларів. А зворотна мандрівка коштуватиме десь десять доларів, бо дорогою вниз можна буде повернути більшу частину витраченої енергії! (Звісно, харчування і системи розваг на борту піднімуть ціну квитка. Уявляєте ціну в тисячу доларів за подорож на ГСО і назад?)

Теорія бездоганна — але чи існує матеріал з до­статньою міцністю на розтяг, щоб звисати з висоти 36000 кіло­метрів аж до екватора, та ще й з достатнім її запасом, щоб витримати корисний вантаж? Коли Юрій писав свою статтю, лише одна речовина відповідала цим доволі вимогливим технічним умовам — кристалічний вуглець, він же алмаз. На жаль, у вільному продажі наразі немає необхідних мільйонів тонн, хоч у книжці «2061: Третя одіссея» я виклав причини вважати, що вони можуть існувати в ядрі Юпітера. У «Фонтанах раю» я запропонував доступніше джерело — орбітальні фабрики, де алмази можна вирощувати за умов невагомості.

Перший «маленький крок» до космічного ліфта був зроблений у 1992 році на космічному шатлі «Атлан­тіс», де один з експериментів передбачав випуск — і повернення — вантажу на 21-кілометровій линві. На жаль, розмотувальний механізм заклинило всього через кілька­сот метрів.

Я був дуже втішений, коли екіпаж «Атлантіса» пока­зав «Фонтани раю» під час орбітальної пресконференції, а Джеффрі Гоффмен, спеціаліст місії, прислав мені підписаний екземпляр після повернення на Землю.

Другий експеримент із линвою, у лютому 1996 року, був трохи успішніший: вантаж був відпущений на пов­ну довжину, але під час повернення трос розірвався через електричний розряд, спричинений несправною ізоляцією. Можливо, той інцидент був щасливий — певно, такий собі еквівалент згорілого запобіжника — і я не можу не згадати про деяких сучасників Бена Франкліна, що загинули, намагаючись повторити його відомий — і ризикований — експеримент з повітряним змієм, запущеним у грозу.

Окрім можливої небезпеки, розмотування навантаженої линви з шатла виявилося схожим на риболовлю нахлистом — не таким простим, як здається. Але врешті-решт «гігантський стрибок» теж буде зроб­лений — аж до самого екватора.

Тим часом відкриття третьої форми вуглецю, бакмінстерфулерену (C60) зробило концепцію косміч­ного ліфта набагато реальнішою. 1990 року група хіміків в Університеті Райса в Г’юстоні створила трубчасту форму C60 — що має набагато більшу міцність на розтяг, аніж алмаз. Лідер групи, доктор Смоллі, навіть пішов далі й заявив, що це найміцніший матеріал з усіх, що можуть існувати, і додав, що він зробить можливим створення космічного ліфта. (Терміново в номер: я дуже радий дізнатися, що доктор Смоллі розділив Нобелівську премію 1996 року з хімії за цю роботу.)

А тепер один направду дивовижний збіг — такий химерний, що змушує мене задуматися, Хто Тут Головний.

Бакмінстер Фулер помер у 1983 році, тож так і не дожив до відкриття «бакі-кульок» і «бакі-трубок», що принесли його імені стільки посмертної слави. Під час однієї з численних мандрівок світом, я мав приємність катати його з дружиною, Енн, на гелікоптері над Шрі-Ланкою й показував місця, що були згадані в «Фонтанах раю». Скоро після того я записав частину роману на 12-дюймову (пам’ятаєте їх?) платівку (каталог Caedmon TC 1606), і Бакі був такий люб’язний, що написав текст до обкладинки. Він закінчувався не­очікуваним зізнанням, що могло запустити мій хід думок про «Зоряне місто»:

«1951 року я спроєктував вільноплавуче