Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

Кронскі волав декілька секунд після того, як бруд осів, тримаючи ноту як оперний співак. Артеміс злісно посміхнувся.

— Ноту може тримати огрядна леді, а ти, думаю, зараз замовкнеш.

Доктора зупинив тон Артеміса. Він зібрався, сто­ячи на двох ногах і дихаючи так глибоко, що червоні плями виступили на його щоках.

Коли він захотів витерти слиз, то зрозумів, що ле­мура в його руці більше немає.

Не вірячи своїм очам, він дивився на свої руки, відчуваючи, як слиз укриває його пальці і, застига­ючи, перетворюється на мерехтливу рукавичку.

— Що ти зробив, Артемісе?

«Ах, — подумав Артеміс. — Ти раптом зміг вимо­вити моє ім’я».

— Я нічого не робив, Деймоне. Я доставив лему­ра, ти його втратив. Тепер це твої проблеми.

Кронскі почервонів. Він зірвав окуляри і розплю­щив очі, що налилися кров’ю.

— Ти мене обдурив, Фауле. Ти тут якось заміша­ний. Я не можу скликати екстинкціоністів на кон­ференцію без відповідного вступу. Принесення ле­мура в жертву було моїм величезним вітанням кожному!

Телефон Артеміса завібрував, і він поглянув на екран. Коротке повідомлення від Батлера.

«Місію виконано».

Він поклав мобільний у кишеню і широко посміх­нувся Кронскі.

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, звісно.

Артеміс старший сидів у кулі-хамелеоні, спостері­гаючи за подіями, що розгорталися внизу. Все йшло точно за планом, виключно з чанами з фарбою, які, насправді, перевищили очікування Артеміса.

«Батлера взагалі не видно, — подумав він. А потім усередині раптом похолоднішало. — Звичайно! Я не ставив Батлера в тому вікні. Я поставив туди при­манку, тому що це одне з п’яти місць, куди логічно поставити снайпера. В усі п’ять місць я поставив приманки, а сам Батлер сховався десь у торгових ря­дах базару, на землі, готовий утрутитися, якщо ті до­кучливі лемурокради знову з’являться. А вони могли з’явитися, тому що, мабуть, знали кожен мій рух. Я, Артеміс Фаул, сам себе обдурив.

Раптом його осяяла жахлива думка.

— Холлі, — закричав він у подушечку мікрофона, приклеєну до пальця. — Відбій! Відбій!

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, природно.

— Що... — почулась шипляча відповідь. — Шум... Я думаю... пошкоджений.

Потім декілька секунд білого шуму, різкий тріск і тиша. Надто пізно. Все, що залишалося Артемісу, —

притиснути палець до екрана і безпорадно дивитися, як один зі шкіряників скинув з плечей ковдру і ви­прямився, виявляючись набагато вищим, ніж був раніше. Звичайно, це був Батлер, а перед собою він направляв ручний інфрачервоний сканер.

— Батлере. Не роби цього, старий друже. Я знаю, тобі мої махінації ніколи не подобалися.

Три швидких широких кроки, і охоронець був біля чана Холлі, він накинув на ельфійку ковдру. Вона чи­нила опір і билася, але в неї не було ні єдиного шансу проти величезної сили Батлера. Через десять секунд ельфійка була зв’язана по руках і ногах і лежала на плечі охоронця. Ще через п’ять секунд Батлер сховав­ся за воротами і загубився в натовпі Медіни.

Усе це сталося настільки швидко, що щелепа у Ар­теміса не встигла відвиснути. В якийсь момент усе було під контролем, і він самовдоволено насолоджу­вався усвідомленням, що він — найрозумніша люди­на в метафоричній кімнаті. Наступної миті він з тріс­ком упав на землю, пожертвувавши королевою за туру, усвідомлюючи, що він був віч-на-віч з кимось таким же розумним, як і він сам, тільки вдвічі без­жальнішим. Він відчув, як блідість відчаю насуваєть­ся на обличчя, залишаючи по собі сліди, що колють.

Холлі у них. Екстинкціоністи катуватимуть її, зви­нувачуючи в тому, що вона дихає людським повітрям.

І тут йому спало на думку...

— У кожного підсудного є право на адвоката.

ГЛАВА 12: ТІ, ЩО ПІШЛИ НАВІКИ

Володіння людей, територія екстинкціоністів, Фес

МОЛОДШИЙ Артеміс погодився відвідати маєток доктора Кронскі, роз­ташований неподалік від Медіни. Авто­мобіль Кронскі був розкішніший, ніж орендований Артемісом. Він мав потужний конди­ціонер і кулер, сидіння його були драпіровані шку­рою білого тигра. Артеміс пропустив хутро крізь пальці і зовсім не здивувався, виявивши, що воно справжнє.

— Непогані сидіння, — прокоментував він сухо.

Кронскі не відповів. Він був не дуже-то балаку­чий, відколи втратив лемура, лише бурмотав упівго­лоса, проклинаючи несправедливість усієї події. Та­кож не було схоже, що він надто переймався тим, що фарба з його костюма в’їдалася в хутро дорогої дра­піровки.

Хоча шлях до маєтку зайняв не більше п’яти хви­лин, Артеміс використав цей час, щоб обдумати план подальших дій. На той час, коли автомобіль минув укріплені ворота, він вирівняв усі неточності у своїй стратегії. Дві хвилини, що залишилися, він присвя­тив одній з романтичних новел, які він час від часу писав під псевдонімом Віолетти Цирблоу.

Машина проїхала під аркою чотириметрової сті­ни. Артеміс дивився на всі боки, відмічаючи озбро­єних охоронців, що патрулювали маєток, розташу­вання джерел енергії і службових приміщень.

Інформація — сила.

Маєток був побудований у стилі пляжних коте­джів Каліфорнії: з плоским дахом, величезною кіль­кістю скла і штучним пляжем з хвильовою установ­кою і рятувальником. Поряд з маєтком було зведено величезну будівлю для конференцій, на даху якої ви­сочів шпиль. Двоє чоловіків закінчували зміцнення мідного зображення на верхівці шпиля. Попри те, що велика частина зображення була закрита полот­ном, Артеміс бачив достатньо, аби зрозуміти: це людська рука, що стискає світ у кулаці. Символ екс­тинкціоністів.

Водій Кронскі зупинив машину біля входу, і док­тор мовчки пройшов усередину будинку. Він жестом указав на покритий шкурою диван і пішов у спальню.

Артеміс сподівався прийняти ванну і змінити одяг, але напевно Кронскі був такий засмучений подією, що забув про ввічливість, тому Артеміс був вимуше­ний смикати в різні боки комір сорочки і чекати на повернення хазяїна будинку.

Зал прийому Кронскі був жахливим місцем. Одна стіна була заповнена сертифікатами екстинкції. До кожного сертифікату додавалася світлина нещасної тварини і дата, коли екстинкціоністам удалося вбити останнього представника виду.

Артеміс нашвидку проглянув світлини на стінах. Тут були зображення японського морського лева й озерного дельфіна, гуамської літаючої лисиці і балійського тигра.

Усі вони пішли. Навіки.

Є тільки один спосіб побачити цих тварин: потріб­но якось розвинути швидкість переміщення більшу, ніж швидкість світла, і повернутися в минуле.

Меблі в кімнаті, що вказують на цілі організації, викликали жах і відразу. Диван був обтягнутий шку­рою фолклендської лисиці. Абажуром торшера слу­гував череп західного чорного носорога.

Артеміс з усіх сил намагався зберегти спокій.

«Я повинен якнайшвидше залишити