Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Розповідав він і таке: ще колись, на волі, вони розмовляли з Григорієм Епіком, Борис Дмитрович почав йому щось казати, і Епік закричав: «Борисе, не кажи мені нічого, я знаю, якщо мене покличуть, я розкажу все».

І коли Б. Антоненка-Давидовича привезли з Казахстану, куди він, наперед передбачивши події, втік і таки не втримався, пішов на письменницькі зібрання, а був нестриманим, як і колись, то привели на очну ставку з ним Епіка. Епік був побитий, скатований, знищений, він нахилив голову і сказав: «Борисе, признавайся, що ти був у контрреволюційній організації, вони все знають». Борис Дмитрович вигукнув: «Ти брешеш, Епік». Той заплакав, його вивели. Себто тоді боялися про щось говорити брат з братом, батько з сином, товариш з товаришем. Бо переповість іншому…

І я, і Бойчак не раз казали Борису Дмитровичу – напишіть про все це. Через багато років я зустрів Бориса Дмитровича на вулиці, й він, неначе ми тільки вчора обірвали розмову, нахилився до мене й прошепотів: «Пишу».

Надрукований на машинці примірник спогадів Борис Дмитрович віддав на схов, і там він згинув, ще один примірник у нього вилучили при обшуку. На мої запити вже на посаді голови Спілки, з КДБ відповіли: «Знищені, як такі, що не становили собою цінності». Неключимі жорстокість і цинізм. А ще – й брехня. Бо потім вони випірнули, й родина викупила їх з рук енкаведистів. Проте це не табірні спогади, а з часів Революції. Шкода, що Борис Дмитрович не написав табірних спогадів. Проте він написав «Сибірські новели».

Мало хто залишив щось із тих часів. Ось приятель Б. Д. Антоненка-Давидовича Валер’ян Поліщук пише в щоденнику: «я – більшовик, я – щирий більшовик, я скрізь попереду, там, куди мене посилала партія. I мене хвалять за те, що я більшовик, але тільки до того, поки туди не долучається слово “український”. Тоді я ворог народу». Так воно й сталося, був заарештований і загинув у Сандармосі. Звідси випливає як аксіома: більшовик не може бути українцем, а українець – більшовиком. І це видно наглядно: в тридцяті роки розстрілювали не зважаючи на класовий поділ, погляди: за таємним наказом партії треба було знищити українську інтелігенцію. І під репресії, під кулі йшли всі: Епік, Слісаренко, Йогансен, і правовірні Микитенко та Кириленко, і навіть ідеологи більшовизму (українці) Шумський, Хвиля, Коряк, і їхні молодші колеги комсомольці, яких натравляли: Борис Коваленко, Петро Колісник, Анатоль Костенко (який потім став послідовним ворогом всього совітського). Борис же Дмитрович ніколи не довіряв антиукраїнській совіцькій владі.

Радянські каральні органи переслідували Бориса Дмитровича до кінця життя. Цькували в пресі, не допускали до видання його книги, шантажували й погрожували. Пам’ятаю, коли померла його дружина, він прийшов до Спілки, бо «Літературна Україна» не опублікувала оповіщення-співчуття. Це вразило його надзвичайно, я вперше тоді побачив на його очах сльози. Я працював першим секретарем Київської організації – написав від Київської організації співчуття, особисто передав до газети. Не побачивши його в номері, подзвонив – мені відказали зі скрушністю – не дозволили.

І думаю я сьогодні… Та що там… Несу кілька покут у серці, одна з них – перед пам’яттю Бориса Дмитровича. Не вистачило душі, не вистачило сміливості бодай спробувати обламати лід, який наростав довкола нього. У докір мені – мужність самого Бориса Дмитровича, мужність і стійкість, і людяність, доброта, м’якість в спілкуванні з людьми. Поєднання рідкісне. Я тільки раз чи два провідав його вдома, коли він був у ізоляції, щоправда, і я тоді був «не в фаворі».

У «Дніпрі» опубліковано чимало творів Антоненка-Давидовича, зокрема і роман «За ширмою», на який накинулася шалена тічка ортодоксів. Виступили проти роману Л. Дмитерко, Ю. Збанацький. Редакція вирішила хоч трохи захистити роман, опублікувала низку читацьких відгуків, а щоб виглядало об’єктивно, зрівноважено, вмістила серед них і філіппіки Дмитерка, Збанацького. Як же вони по тому шаліли, адже об’єктивно-таки серед вдумливих, захоплених читацьких відгуків їхні виглядали дуракуватими.

Вчилися ми в Бориса Дмитровича не тільки мужності, правдивості, немало взяли ми від нього собі в науку і яко від стиліста, знавця української мови. Я й сьогодні пишу «зробив правильно», а не «вірно», бо вірно можна любити, «трохи не докинув», а не «мало не докинув» і багато іншого. Звичайно, знання мови у нього було дещо книжне – він переучувався з російської мови – але досконале, й на його вустах українська мова пломеніла, цвіла….Ось сидить він у кабінеті на дивані, видлубає з пачки сигарету, вставляє в мундштучок, запалює. І крізь хмарку диму дивляться проникливі добрів очі…

Українським патріотом він був найпалкішим. А от точно визначити його, так би мовити, соціальні переконання, мені важко. Чимало залишилося в ньому від ідейного укапіста – українського комуніста часів громадянської війни. Полюбляв слово «товариш», з його вуст воно звучало не казенно, а свіжо, проникливо, аж вишукано, мене він називав «товаришу Юрій», і просив, аби я до нього звертався «товаришу Борисе», чого я, зрозуміло, робити не міг. Був він всім нам Борисом Дмитровичем. Безкомпромісним, м’яким у спілкуванні, добрим, спочутливим. Взірець справжнього українського літератора.

Присилали працювати в редакцію – «на укріплення», а точніше – нагляд, і комсомольських працівників, але вони, здебільшого дуже швидко ставали нашими однодумцями. Хочу підкреслити, що оце «однодумцями» – не означало, борцями проти режиму, просто люди шукали правди, прагнули насамперед віднайти її для себе, в чомусь утверджувалися, в чомусь сумнівалися. У них промовляли сумління, совість, яка іноді кричала, іноді шепотіла, з якою, в чомусь вже зозонені правдою, а в чомусь залишаючись у старій вірі, шукали компромісів, а вона пручалася. Маю на мислі Бориса Рогозу, Віля Гримича, з останнім ми пізніше мали дуже густо балачок про те, що визрівало, розпросторювалось і гасло під жалкими повівами вітру на наших очах. Людина віри, совісті, Гримич достоту перемучився і в «Дніпрі», і у видавництві «Молодь», куди згодом перейшов на роботу, дуже багато допомагав молодим авторам, тим, які шукали правдивої стежки в житті та літературі, і за що потім перетерпів безум політичних злигоднів. Дуже запальний, та ще й перейшовши з «комсомольської віри» в людську, достойну, колишній фронтовий артилерист, волів усім казати правду у вічі, зокрема й високому начальству. Спогадую про нього як про найкращого свого заступника і людину без компромісів.

Один час був у мене заступником комсомольський працівник Олексій Каратєєв, мовби почав входити в нашу атмосферу, але на заваді стала чарка.

Не