Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

розладом у моєму мозку. Я зазначив, що його спостереження слушні, і сказав, що не міг поводитись інакше, коли бачив таріль із срібний трипенсовик завбільшки, свинячий окіст - на один раз укусити, а келих менший, ніж шкаралупа горіха; і в отакий спосіб я описав капітанові й решту начиння та страв. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене всіма потрібними для мене речами, коли я був на службі в неї, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я почав дивитися на свою мізерність, як на фізичну ваду. Капітан добре зрозумів мій дотеп і весело відповів старовинним англійським прислів'ям, що очі мої більші, ніж шлунок, бо він не помітив у мене доброго апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи й далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби тільки побачити мою кімнату в дзьобі орла, а надто тоді, коли вона падала з такої височини в море, бо це, мовляв, справді було найдивовижніше видовище, гідне того, щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном118 спадало на думку само собою, і капітан не міг утриматися від нього, хоч і не завдав мені цим великої приємності.

Корабель побував у Тонкіні119 й саме вертався до Англії; його віднесло на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні після того, як мене взяли на борт, судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь понад Новою Голландією,120 а тоді на вест-зюйд-вест та зюйд-зюйд-вест, аж поки обігнуло мис Доброї Надії. Подорож наша була цілком спокійна, і я не хочу втомлювати читача, описуючи її. Капітан зайшов до одного чи двох портів, посилаючи на берег шлюпку по провізію та прісну воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року - тобто приблизно через дев'ять місяців по моєму визволенню - ми прибули до Даунса. Я пропонував заплатити за проїзд своїм багажем, але капітан не взяв з мене ані фартінга.121 Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. На позичені в нього п'ять шилінгів я найняв коня та провідника.

Їдучи додому, я думав, що знов опинився в Ліліпутії,- такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Я боявся, що подавлю перехожих і часто голосно гукав на них, наказуючи зійти з дороги; і разів зо два через мою зухвалу поведінку мені мало не розчерепили голови.

Коли я приїхав до свого власного будинку, дорогу до якого змушений був розпитувати в людей, і слуга відчинив мені двері, я низько пригнувся (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутися головою об одвірок. Дружина вибігла й хотіла мене поцілувати, а я нахилився аж до її колін, гадаючи, що інакше вона не зможе дістати мого обличчя. Дочку, яка стала навколішки, чекаючи мого благословення, я спершу був не помітив, аж поки вона не підвелася, бо звик задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору; потім я хотів був підняти її за стан однією рукою. На слуг і двох-трьох приятелів, що в ту хвилину були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Я сказав жінці, що вона була занадто ощадлива, бо мені здавалося, що вона і дочка звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як і капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую про все це лише для того, щоб показати велику силу звички та забобонів.

Незабаром я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але дружина заявила, що більше не пустить мене в море. Проте моя лиха доля судила інакше, і дружина була безсила перед нею. Читач дізнається про це далі, а поки що я закінчую другу частину опису моїх нещасливих мандрів.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ПОДОРОЖ ДО ЛАПУТИ, БЕЛНІБАРБІ, ГЛАБДАБДРІБУ, ЛАГГНЕГГУ ТА ЯПОНІЇ

 

 

Розділ І

 

Автор виряджається в свою третю подорож. Його беруть у полон пірати. Злосливість одного голландця. Прибуття автора на острів. Його піднімають на Лапуту.

 

 

Не прожив я дома й десяти днів, як до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, командир міцного корабля «Добра Надія» місткістю в триста тонн. Колись я служив лікарем на іншому судні, одним із чотирьох власників якого був цей капітан, і відбув під його командою подорож до Леванту. Він завжди поводився зі мною скоріше як з братом, ніж як із підлеглим, і, почувши про мій приїзд, відвідав мене,- мабуть, просто з приязні, бо не сказав більше, ніж кажуть звичайно приятелі, зустрівшись після довгої розлуки. Потім Робінсон став учащати до нас; він щоразу висловлював задоволення, що бачить мене в доброму здоров'ї, запитував, чи назавжди я вирішив осісти вдома, а якось сказав, що через два місяці відпливає до Ост-Індії, і, нарешті,- щоправда, перепрошуючи за те, що осмілюється порушити мій відпочинок,- навпростець запропонував мені посаду суднового лікаря. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря - крім того, що обидва капітанові помічники теж мені допомагатимуть,- і навіть дав слово в усьому радитися зі мною як з рівним, бо йому, мовляв, відомо з досвіду, що в морських справах я розуміюсь не гірше від нього.

Він наговорив мені так багато приємних речей, що я, знавши його за цілком порядну й чесну людину, не міг відмовити йому: незважаючи на всі злигодні, яких мені довелося зазнати, моє прагнення бачити світ не вгамувалося. Залишалося тільки переконати мою дружину, і я, нарешті, дістав-таки її згоду, спокусивши її матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла нашим дітям.

Ми відпливли 5 серпня 1706 року, а 11 квітня 1707 року прибули до Форту Святого Георга.122 Простоявши там три тижні, щоб дати перепочити екіпажеві, серед якого було багато хворих, ми взяли курс на Тонкін, де капітан вирішив кинути якір надовго, бо замовлений крам не був ще готовий і одержати його ми могли не раніш як за кілька місяців. Прагнучи хоча б частково повернути витрати, спричинені мимовільною стоянкою, він купив шлюп, навантажив його різним крамом, яким тонкінці звичайно торгують із сусідніми островами, і, відрядивши на нього чотирнадцять матросів, троє з яких були тубільці, призначив мене на командира й доручив мені провадити торгівлю протягом двох місяців, поки справи затримуватимуть