Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

— По очах твоїх святих видно, яка сила духу у вашого ватага, навіть не важко встановити, хто він.

— Не може бути! О господи! — вигукнув Рафаель, неначе тільки тепер усвідомив, що це правда.

Відступив від ікони й уважно глянув на неї. Усміхнувся самими губами, а тоді зареготав:

— Як ти мене злякав, добродію! Але дарма — нічого схожого.

— Юначе, в тебе неабиякий талант. Мені здається, ліпше було б користатися ним для серйозних, мистецьких творів. А ти, на жаль, став ремісником.

— Гарним художникам, дідуню, живеться непогано. Та лише ремісники живуть по-царському. Ось поглянь — у мене також є картини, — Рафаель поклав пензлика на мольберт і пішов у куток майстерні.

Відкидаючи вбік газети, він показав Дідові одне по одному кілька полотен, але так швидко, що старий нічого не встиг розгледіти.

— На гроші, виручені від продажу ікон, я купую полотно, фарби і малюю. Для душі. Бо коли твір мистецтва винесеш із майстерні, він уже стає товаром. Невігласи його не куплять, бо не можуть збагнути художньої стійності: їм подавай картини з сіялками і тракторами, ніби мало заводів у реальному житті. Отак і гине мій талант.

— Ваша секта існує незаконно, пане Рафаелю.

— Знаю.

— Одного чудового дня братів і сестер накриють у їхніх халатах, і мені було б дуже прикро побачити й тебе серед них.

— Не хвилюйся, дідуню. Незаконність має свої закони. Ті люди навчилися боронити себе. Це я тобі точно кажу, хоч я і невіруючий.

— Рафаелю, чи не продаси мені цю недомальовану ікону?

— Чому саме цю? У мене вони всі однакові. Тим паче, поки донесеш її додому, всі пречудові фарби обітреш об свій старий плащ. А на моїх іконах мені подобається тільки колорит.

Рафаель пішов у другий куток, відкинув старого рушника, і Дід побачив штук двадцять ікон.

— Дерево, дідусю, не дуже давнє, це тепер у нас дефіцит. Я купую при нагоді старі паркани, але їх уже ніде немає. Бери оцю. Дерево справді старе — двісті років. Я вирізав із церковної балки.

— Скільки ти хочеш за неї?

— За те, що ти перший покупець і не полінувався забрести до моєї вбогої майстерні, дарую тобі цю ікону. І мені байдуже, що ти сищик. У тебе обличчя старого аскета — я намалюю з нього штук вісімдесят святих апостолів.

Дід здригнувся. Мовчки вийняв з кишені гаманець.

— Я ж тобі сказав: грошей мені не треба. Будеш наполягати — залишишся без ікони.

— Дуже тобі вдячний.

— Приходь, будь ласка. Буду радий. Тільки без ніяких запитань. Я бачу: ти людина порядна. Дивно, що у вас там тримають таких.

— Звідки у тебе ця упередженість, Рафаелю? Адже тобі не доводилося мати діла з синіми. Запевняю тебе, серед них дуже багато порядних людей.

— Не сумніваюся. Але поки в суперечці між водієм і міліціонером правда завжди на боці міліціонера, для мене миру під оливами немає.

Дід загорнув ікону в газету й простягнув юнакові руку. Рафаель глянув на кістляву правицю, щиро всміхнувся, міцно потиснув її.

— Бувай здоровий, дідуню. Повісь ікону так, як у мене, щоб світло на неї не падало. Тоді кольори тепліші й зображення благородніше.

— Гаразд, скористаюся з твоєї поради. Сподіваюся, нам не доведеться зустрітися за гірших обставин. Мені було б дуже прикро.

— Обіцяю бути обережним.

Алексіу був у своєму кабінеті на четвертому поверсі. Перед ним лежала особова справа Петрашку, він уважно перечитував її.

Хтось постукав у двері, чемно, обережно. Так міг тільки Дід.

— Увійдіть! — гукнув капітан, дивлячись у вікно.

Унизу вирувала велелюдна Каля Вікторієй, і в Алексіу ворухнулася заздрість до тих людей, які безтурботно собі гуляють, займаються своїми справами. А тут уже сьома година, а він не може піти додому.

Дід розгорнув газету, вийняв ікону і повісив її на стіну, знявши естамп.

— Перепрошую, товаришу капітан, може, ви все-таки обернетесь?

Алексіу спочатку не звернув уваги на ікону, та, придивившись до неї, одразу спохмурнів.

— Це вам нікого не нагадує? — спитав Дід.

Алексіу підійшов до ікони, розглянув її, потираючи підборіддя, тоді повернувся до столу і взяв кілька аркушиків зі своїми нотатками.

— Ти підтверджуєш мої здогади. Але вони ще не докази, бо мало чого варті. Проаналізуймо факти. Петрашку ніколи не закінчував медінституту в Бухаресті. Між тисяча дев'ятсот сорок сьомим і сорок восьмим роками був священиком десь у районі Дельти. Переховувався, його підозрювали в належності до залізної гвардії, але він зумів довести, що не тільки не був з легіонерами, а навіть боровся проти них. Має кілька рекомендацій від впливових осіб. Завдяки їм і дістав посаду лікаря. Диплом у нього фальшивий, але він зумів уникнути ґрунтовної перевірки. Вступив до партії. Йому пропонували аспірантуру, але він відмовився, посилаючись на те, що можна бути гарним лікарем і без наукового звання. Насправді ж перестрахувався, бо в цьому разі без перевірки не обійшлося б. його дружні стосунки з Камелією Скурту мають тільки престижний характер. Усе це чудово, але де ж докази злочину?

Дід сів, узяв із цигарниці Алексіу сигарету і спитав:

— Чи не можна попросити кави?

Алексіу двічі натиснув кнопку дзвінка, вмонтовану під столом. Це був умовний сигнал, щоб принесли каву.

— Ваша правда, товаришу капітан. І все-таки я певний, що сьогодні вранці він хотів залякати Дойну. Тільки залякати, а не вбити.

— Не розумію.

— Дуже просто. Зателефонував на фабрику. Шукав Дойну, а головне —