Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

в мене немає наміру комусь викладати ті факти. По-перше, це чисто службові відомості. По-друге, ваша поведінка останнім часом дає нам підстави вважати, що ви остаточно покінчили з минулим. Хоч яка негативна ваша думка про нас, ми не прагнемо лізти кожному в душу і втручаємося в життя людини лише тоді, коли вона настільки заплутується, що без нашої допомоги вже не може обійтися. Карантин — це, звісно, неприємна штука, але заразна хвороба — ще неприємніша.

Замовкаю й закурюю цигарку, чекаючи, коли жінка підведеться й піде.

— Чи не можна й мені закурити? — запитує вона.

— А чому ж ні, — відповідаю й подаю їй «Сонце».

Дора закурює, зирить на мене краєчком ока й каже байдужим голосом:

— Вибачте. Іноді я не стримуюсь…

Я не вважаю за потрібне щось відповідати, й вона провадить далі:

— Я подумала, що ви можете розповісти щось Марину, і аж затремтіла з жаху, бо Марин для мене єдина межа, яка відділяє мене од минулого, і якщо я ще живу, то лише заради нього. Після всього того бруду мені здається, ніби я живу зовсім новим життям і…

Говорячи, жінка різко жестикулює рукою, в якій тримає сигарету, робить такі різкі рухи, наче креслить якісь короткі вертикальні й горизонтальні лінії. Це схоже на сіпання губи у Моньо — можливо, теж нервовий тик, але не такий неприємний, як у нього. Потім рука зненацька застигає, одночасно з тим, як уривається її голос, і я вже думаю, що зараз Дора розридається, та, на щастя, такі жінки не плачуть, — вона лише замовкла, бо думка її крутилася на одному місці й нарешті обірвалася.

Я теж мовчу, неуважно дивлячись на застиглу перед столом руку з сигаретою. Красива й енергійна рука, з музикальними довгими пальцями. Іноді руки можуть розповісти багато про що, хоч і не знаю, наскільки це справедливо, бо мені здається, наче я бачу перед собою руку вольової, зібраної й гарної людини, а досьє засвідчує зовсім інше.

— Не хвилюйтесь, — заспокоюю її, хоч, правду кажучи, я не відчув хвилювання в її байдужому голосі. — Якщо досі все йшло гаразд, я не бачу ніяких причин, щоб ваші справи погіршились. А тепер дозвольте мені поставити вам кілька запитань, на котрі Марин, як брат, цілком природно відмовляється відповідати, але вам, як порядній громадянці, треба було б відповісти.

Вираз «порядна громадянка» викликає в Дори на мить скептичну посмішку, але тільки на мить. Потім жінка схвально киває головою й підводить на мене похмурі очі:

— Гаразд, я відповім. Якщо зможу.

— Передусім про стосунки між двома братами.

— Стосунки між ними ніколи не були добрими. Принаймні з боку Філіпа. Власне, Марин завжди виявляв великодушність до свого брата. Він узяв його до себе, утримував, поки той навчався, дозволяв користуватися своєю автомашиною… Але в Філіпа все це викликало скорше злість, аніж вдячність… «У нього треба просити двадцять левів, щоб він дав тобі десять… Перед ним треба зробити реверанс, аби щось одержати… Він благодійник, а я дармоїд…» Такі висловлювання я чула від нього мільйони разів. І ці ревнощі чи заздрощі — навіть не знаю, що це, — він таїть у собі, мабуть, ще з дитинства. Згодом це почуття в ньому посилювалось. Марин був улюбленцем сім'ї, «розумним» і «здібним», а потім став таким же розумним і здібним в житті. Відомий архітектор, замовлення й відрядження за кордон і таке інше. Філіп навчався живопису й, напевно, обрав живопис лише для того, щоб перевершити свого брата, блиснути перед ним, та коли він закінчив навчання, йому не пощастило, і він кінець кінцем узявся малювати вивіски й етикетки, аби заробити хоч якусь копійчину.

Дора на мить замовкає, востаннє хапливо затягується й гасить сигарету в попільниці.

— Фактично я знаю Філіпа саме після того, як він уже закінчив навчання й сів на мілину. А через кілька місяців дійшло до сварки, й Філіп переселився в барак.

— Який барак?

— Є такий поблизу Симеонова. Раніше там мешкала їхня покійна мати, в той барак і переселився Філіп.

— А як виникла сварка?

— Через гроші. Але гроші — то вже кінець усієї цієї історії. Я вже казала вам, що Філіп не тільки не почував вдячності до Марина, а навіть дратувався від його доброти й завше шукав приводу подражнити брата, щоб довести йому, собі чи комусь іншому, не знаю, кому саме, — це дуже складна історія, — просто довести, що Марин зовсім не такий добрий, якого удає з себе, і що його братерська любов — звичайнісіньке лицемірство… Все це, звісно, мої особисті враження, і вам не варто звертати на них уваги… Та оскільки ви хочете, щоб я розповіла вам про все…

Вона на мить замовкає, наче знову загубила нитку своєї думки.

— Провадьте далі, — киваю я. — Викладайте все так, як воно у вас в голові, нам нема куди поспішати…

— Та я вже все, що мала в голові, виклала вам. Лишилося тільки перелічити факти. Філіп брав Маринів автомобіль, коли йому заманеться, навіть не питаючи дозволу. Більше того, якось Марин попередив його, що йому буде потрібна машина для поїздки на периферію, а Філіп викрав її й не з'являвся додому два дні. Тоді Марин написав заяву в міліцію, та, дізнавшись, що це Філіпова робота, забрав заяву назад. Іншого разу Філіп продав братів фотоапарат. Потім викрав у нього з шухляди гроші. Та вінцем усього були долари.

— Долари?

— Ну, оті гроші, що про них я вам казала.

— Я не подумав, що йдеться про долари.

— Саме про долари. Марин мав їхати за кордон і напередодні від'їзду, ввечері, як акуратна людина, поклав собі в піджак іноземну валюту разом із квитанцією, паспортом і квитком на літак. А Філіп уранці поцупив половину тих грошей. Ми, звісно, не мали й уявлення про