Читати книгу - "Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов"

прийняли до нашої школи з іспитовим терміном, під відповідальність комсомольського осередку. Жора добре знає про це й дозволяє собі безневинні жарти дуже рідко. Та й через багато років на сімейному святі Олени Григорівни бойовий заступник начальника будівництва БАМу Георгій Маркович Левін, усе такий же невгамовний, лише один раз і гаркнув: “Про-о-шу!” І всі розсміялися, а директор, одвикнувши командувати учнями, розгублено оглянувся, поки не збагнув, що це знову він, Жорка. І насварився на нього пальцем…

Олена, звично керуючи класом, раз у раз кидає допитливий погляд на мене й моїх “родичів”. Очі її спалахують загадковим світлом. Невже про щось здогадується?

Я озирнувся, побачив лукавий вогник Олесиних очей, спрямованих на вчительку. Вони, напевно, вели німий діалог.

“Дівчинко, признайся, адже ти не його родичка…”

“Так, признаюся…”

“І він не зовсім такий, яким я його знаю. В чім тут річ?”

“Не можу вам відповісти. Адже я його не бачила таким, як ви…”

“Я здогадуюся… Ти — дівчинка з майбутнього, і він звідти ж. Він завжди вдало грав свої ролі…”

Олесчине обличчя спалахнуло золотавим відблиском: вона полюбила нашу Олену.

А її брати — ото лопухи! — вийняли кишеньковий комп’ютер, заходилися загадувати один одному різні задачки. Я засичав, як гаряча сковорода, на яку хлюпнули води: “Сховайте машинкуі” Вони здивувались, але сховали. Диваки, чого доброго, оголосять про загальну комп’ютеризацію, зажадають дисплей. А в нас не тільки дисплеї, а й перші телевізори з крихітним екраном і водяною лінзою ще не з’явилися. Ми уминаємо на обід суп із кропиви й млинці з картопляного лушпиння, а не всілякі там делікатеси. Ні, пора змиватися!..

Срібною треллю пролунав дзвінок: поверхами йшла чергова нянечка, оповіщаючи всіх про закінчення уроку.

Восьмий “А” галасливим гарматним ядром вилетів із дверей у зал. Біля дошки Олена розмовляла з Жорою. Я сказав якомога спокійніше:

— До побачення, Олено Григорівно!

— До побачення, — відповіла вона. Чорні очі спалахнули прощальним салютом.

— Спасибі за підказку. — Я взяв за руку Олесю. — Адже мені весною на екзамені дістанеться “Лорелея”.

Олеся усміхнулась:

— Але ж ми не залишимося тут до весни!

Я продовжував розвивати свою думку, прокладаючи дорогу в юрбі дітей, які поспішали до роздягальні.

— Вам добре, ви лише двічі екзамени у школі складаєте. А ми — щороку. Хіба ж тут усе запам’ятаєш!

Сама Олена передавала в разі гострої потреби загорнуту в ганчірочку шпаргалку тому, хто “горів” коло дошки. І відверталася до вікна.

— Вона добра, — сказав Кир. А Вітер мовчки кивнув.

Серед метушні ми непомітно зникли у стіні, повернулись у свій двір. Довго мовчали, сидячи на лавці, переживаючи недавній урок.

— Я все бачила, — сказала Олеся. — Вашу Олену. Олену Григорівну. А коли ви назвали її Оленою Прекрасною?

— На жаль, після смерті…

Ми усвідомили все надто пізно. До неї зверталися за порадою і допомогою всі колишні учні: хто одружувався, хто розлучався, в кого були труднощі на роботі. І коли хтось летів у відрядження і ні на кого було залишити дітей, він дзвонив Олені: “Олено Григорівно, я в цейтноті…” І вона завжди кидалася на допомогу. Ми згадували про неї, сухеньку, сиву, незмінно веселу й мудру Олену, як про чарівну паличку-виручалочку, в найважчу, найостаннішу хвилину, не усвідомлюючи до кінця, що живемо під її щедрим заступництвом. Ми, дорослі, були для неї завжди учнями — Юрою, Женею, Льонею…

— У нас не буде Олени Прекрасної, — зітхнула Олеся.

— Буде інша, — відповів я.

— І Кота. І Жори. І міманса…

— Буде, все буде. Я вас із ними познайомлю. Потрібні тільки терпіння і політ фантазії.

— У політ! — Кир раптом зіскочив з лави. — Вітрогоне, ти готовий?

— Готовий!

— Ми трохи політаємо й повернемось, — пояснила мені Олеся.

— Ви справді умієте літати? — спитав я без усякої іронії. Я вже нічому не дивувався.

— Уміємо, — смішно прошльопав губами Вітрогон. — Коли ти знімеш гіпс, ми візьмемо тебе із собою. А то можеш розбитися!

Я нахилився, обмацуючи важку гіпсову ногу. А коли підвів голову, діти вже бігли сонячною стороною вулиці.

— Не нудьгуй, письменнику!

Тут я запанікував, став гарячково аналізувати все, що зі мною сталося. Даремно я не дочекався батька, коли був у нашому дворі, забув, що він повертався з роботи пізно. Зустрічаючись, ми розмовляли коротко, по-чоловічому скупо: “Ти вечеряв?” — “Вечеряв”. — “А де мама?” — “На кухні. Чекає тебе”.

Колишній купецький двоповерховий будинок був переповнений сім’ями, в кухні горіли з десяток гасниць з різнобокими каструлями, великої інтуїції вимагав похід до туалету. Час і простір нашого життя були наперед розписані точно й скупо.

Я і зараз, серед розкошів життя, сказав би батькові, якби випадково зустрів його на вулиці: “Мама чекає тебе. Вона на кухні”.

Проте батька немає. Немає і тієї громадської кухні.

Є нові будинки, квартири, вітальні, спальні, кабінети.

Я оглянув двір, вулицю, небо. Все було пустельне. Діти не квапилися повертатись із свого загадкового

польоту.

РАДІВ СОЛОВЕЙ, ВЕСНИ СПІВЕЦЬ

— Ні, ви помиляєтеся, товаришу письменнику! Коли їхні батьки їхали на відпочинок, ні про якого собаку й мови не було. Кожний повинен мати свою прописку. Собака є незаконним у цих стінах.

І розгнівана тітка Олесі, Вітра й Кира показала квадратним пальцем на підсудного, який сидів на паркеті, — задумливого, розумного Гаврика. Гаврик і