Читати книгу - "Вогненне око"

– «Ну, звісно, про цукерки. Якось воно недобре». – «Воно їй не треба». – «Так думаєш?» – «Гм-м, ми ж живі…» Проте ледь відчутний, огидний до солодкого сморід починає проїдатися крізь шпарини, забиваючи дух шоколаду. Першим відчуває його Родик. Він зводиться і нюшить повітря, мацає, начебто щупом, ніздрями кислий бабин віддих. Дівчину це збуджує. Це наповнює очі незрозумілою потойбічною вологою. Вона кривиться, бо бачить, як замикається у собі Родик. І тоді вона стає перед ним гола, виставивши груди, гарної форми, з червоними набухлими сосками. І він, тихенько постогнуючи, звалюється до неї в обійми. Баба тягне з дня на день. З'явився Шмулєвич – одягнений у щось біле, голову-бо покривав чорним каптуром. Він ходить кімнатою, зазираючи у шпарини, а потім лишається сам на сам зі старою і говорить вуркотливим, сонним, але переконливим голосом. Чим він цікавиться? Невже коротке життя старої, знівечене службою синів, натхнене її вірою в краще майбутнє, важливіше для Шмулєвича, ніж дві кімнати? Про що напучує доктор? Смерть має властивість притягувати і відштовхувати життя, прошиваючи цей світ кольоровими кометами, ковтками чистого озону. Родик заворожено дивиться на двох дівок-кришнаї-ток, які туркотять, мовби дві велетенські курки. Баба хрипить. Кришнаїтки годинами співають мантри, обкурюють пахощами. Відтак з'їдають напівзіпсовані копченості – йдуть, пропадають разом зі Шмулєвичем. Знову дні, чекайня смерті. Ріка за вікнами міліє, запорошується снігом. Він заламує голову від сміху. Нарешті пройшов той зляк перед вічністю ріки. Ось вона – злиденна, обміліла, перетята тисячами людських доріг. Дівчина тихо спить, іноді підходить до старої. Через два дні в кімнату, супроводжена сержантом Гільмедовим, прийшла сухорлява жінка. Вигляд її цнотливо опущених очей нагадує засоромленого ката. Дівчина, метельнувши чорною шапкою волосся, зойкнувши, біжить на кухню. Жінка оком не поведе; вона чомусь рекомендує Гільмедова: «Лейтенант Гільмедов, він займається справами молодих злочинців. А ще… – Вона замовкає, тільки чути, як виє смертний вітер у легенях старої. – А ще він займається безпритульними. Так. А я – Галина Львівна, свідок Єгови…» – Вона прийшла, почувши біду, до своєї сусідки, навернути на вічне життя перед… Вона червоніє, вона боїться вимовити слово «смерть», їй, напевне, соромно. Погляд некліпних очей нишпорить кімнатою. Вона чує якийсь запах. Гільмедов бере під козирок. Порипуючи новими черевиками, підкахикуючи, якусь хвилину стоїть перед люстром. Вузьке чоло, запалі щоки, подзьобані віспинами. Крізь щілини в череві не добереш кольору очей. Він одкахикує: «Я думаю, Галина Львовна, ми єйо найдьом. А где ваш дом, маладой человек?» – Родик тицьнув паспорта, який належав кому завгодно, але не йому. Гільмедов кинув сліпнями своїх прорізів на замусолений документ: «Да, харашо. Всьо харашо. І за бабушкой харашо смотреть. Люді должни бить мілосєрдни, не так лі?»

Дух осені, антонівок вивітрюється прілим коридором. Шамотить дощ. Баба після відвідин доктора Шмулєвича спить сном дитини; вона тиждень не говорить, не просить. Дівчина, підтиснувши ноги, дрімає під розмірене мерехтіння срібних потоків за шибками. Тепло гускне. Небо вихолодає, набираючи непорушності на зиму. Гільмедов рачкуватими ногами дибуляє до дверей, мов протягом витягуючи за собою Галину Львівну. Тривога тіпається зламаною голкою під серцем. Дівчина, заворожена наступом зими по вулицях, не відриває погляду від запітнілого скла: «Я не повернуся. Не повернуся додому…» Родик пробує обійняти за худенькі плечі, що вечорами починають істерично тремтіти. «Бачив Галину Львівну – то моя мати…» – Родик тільки звів брови. Сипле сніг, схололі сфери гудуть від ударів залізничних вагонів. Дорога виривається білою гадюкою. Сонце сліпне. Родик повертає голову: «Якось буде…» – талісман пеком пече. Це на дорогу. Він знає. Йому тільки невідомо – на добро чи на зло. Наступного дня він прокинувся від нестерпного, ядучого холоду, що виламував кістки. Мороз прибив землю, – голоси, відлуння тепер вільно клалися кімнатою. Баба синіла, пухла. Відвідини Шмулєвича нічого не давали. Страх спочатку мурашвою дряпається гострячками нігтів, підбирається до грудей, застряє, перетинає посухою горлянку. Галина Львівна заходить частіше. Реальність крижаним ударом, лунко підступає до помешкання. Родик, читаючи книгу, спостерігає нишком за сектанткою, – як вона, прибираючи, нишпорить по шафах, по скринях. Він проводжає її кислий, розчарований, порожній погляд. Дівчина не спить ночами. Липкий піт на плечі будить Родика. Вперше за стільки років вічність злоби облазить з нього, – пробуркалась ніжність. Він противиться їй, але всупереч цьому бере дівчину за руку, промацуючи пальцями холодне зап'ястя, і цілує мокрі від сліз очі. Крик, мов переламаний навпіл шматок скла, б'ється кімнатами. Тремтять, скособочившись, портрети, світлини, тріщить натужно вольфрам нитки в лампочці; два кришталевих келишки лускають. Родик зводиться на рівні – це смерть. Він вловлює знайоме шарудіння, каскад не чутних для чужого вуха звуків; дівчина втискається в ліжко; шепоче пошерхлими губами: «Сьогодні понеділок…» – «Помовч. Мовчи. Здається, померла стара…» Баба лежить, маленька, розвернувши ступні, широкі, мов лопати; тіло мов погойдується у смердючих випарах. Родик стоїть у дверях, ловлячи уривки сну, – худа, трохи сутула постать синіє проти квадрата реклами, що кидає жмуття світла на підлогу, на пересмикнуте схололими м'язами обличчя мертвої. Йому щось знайоме в ньому. Йому зараз видається, що весь світ складається з мертвяків. Він чує, як дівчина метушиться по кімнаті, збирає одіж; кидає через плече: «Куди ти? А-а… ти вже йдеш…» – «Збирайся, бо зараз почнеться. Боюсь Гільмедова». – Вона проказує це спокійно, наче вивчений урок; він дивиться, чи не вперше, зачарованим поглядом на нерухоме пасмо чорного волосся на щоці: «Ми не можемо так чинити. Розумієш…» – «Збирайся», – слово скупе, мов одірване. Він уже чує чужину дороги.

Холоне в ногах, у голові, тільки ниє під серцем – дорога немічною гадюкою, скута морозом, виповзає з-під ніг. Скільки йти? Чи він хоче полишати насиджене місце? І чому так страшно? Скільки йти? Вічність? До самої смерті? Вона стоїть проти ліхтаря: видно її загострене підборіддя, змокле пасмо підрізає вилицю, налипає на розкосе око. Вона легким, проте різким рухом зупиняє таксі. Він дивується, дикуном широко розкриває очі на ці рухи. Це підкрадається поступ невидимого поруху світу. Водій одсапується після дрімоти – розповнілий безликий селюк, все навпомацки старається дістати з бардачка пачку цигарок. Клацає замочок сумки; водій пересмикує плечима, – зелена банкнота лягає на вільне продавлене посередині крісло. Таксі, б'ючи рівно колесами по закрижанілій трасі Московського району, відхаркує кілометри; вони минають Печерський міст, зміліле болото Либіді; водій, спльовуючи нудний клубок сну, запитує: «Куди?» – «Центр», – коротко мовить дівчина. Ліхтарі автогеном пропалюють затемнене скло. Диктор говорить про черговий страйк, наступний – про неминучість третьої світової