Читати книгу - "Вогненне око"

небезпечної межі, присмаченої галюцинаційними мріями. Проте змагатися з голодом – все одно що ставати на бій із сонмом ангелів. Амебна безколірність, безперспективність такої панорами ще одного відтинку його існування відкрилася Родику – одного дня він дрімав у хижі, що її винаймав за гроші, поназбирувані за літо. Подейкували, що він підробляв вантажником в овочевому магазині. А ще інші, через багато років, дорікали – мовляв, нічним сторожем у підпільному борделі підмітав стрижене лобкове волосся, обтирав засохлу кров, розбризкану на плінтусах після чергового заїзду несподівано розбагатілої сільської братії. Останнє довго трималося язиків. Того дня дрімота гумовим шедевром доросла до непотямної людському розумові межі, де вочевидь сплітаються дійсність, минуле та майбутнє, – вітер приносить терпкий запах матіол, сонне царство дитинства поряд, тільки простягнути руку. Тієї хвилини до комірчини, залитої крізь отвір затягнутого поліетиленом вікна золотом першої осені, заносячи жаску хвилю одноденної любові, до хижі увібгалося двоє. Дві особи – чоловічої і жіночої статі. Дівчина ловка. Схожа на гарненьку підчорнену кізочку. Захоплений і дурнуватий вираз струменів з очей. Хлопець – здоровий, червонопикий напівкровка – чіплявся довгими мавпячими руками за стільці, книги, атласи. Вічно розбурханий, із заліпленим слиною ротом, виставляючи кошлаті груди, він гарував на мітингах. Вони розшукували Віталія. Прочули, що Родик його земляк. Адресу дав доктор Шмулєвич. Звідки вони його знають? Хто не знає доктора Шмулєвича? У нього зараз дві дівки-кришнаїтки. З милосердя взяв на зиму. Трагедія затуляє любов, а милосердя заступає весь світ – чи не так? Так, так, так – цокотіла дівчина. Вона крутилася вивіркою в осінньому сонці. Наносило печаль, сум, нестерпну щемку радість. Здивовано дивився Родик на ту пару, що прийшла начебто з іншого світу. Голод відступив. Голод прибрав іншої подоби. Терпкий присмак торкнувся кінчиків губ. Листя з пружністю піддавалося ногам. Навколо, кутаючись у серпанок, усе безоглядно йшло до зимової дрімоти. Один Родик із жадобою втягував жаске повітря – як побитий звір, чув несподіванку. Десь невидимо зарипіла вісь його долі, важелі перетягло в протилежний бік. Тоді він подивився на дівчину: як вітер здіймає пилюку і листя біля її ніг, як тремтять куточки вуст, як рожевіє шкіра ніздрів, втягуючи повітря, насичене запахом яблук, динь, чавленого винограду. Тоненька рука, затягнута в червону рукавичку, відганяє ос… Вони йшли безкінечністю вулиці; сонце відкочувалося донизу, лускаючи мільярдами кульок у вітринах. Що воно таке, любов? Несподіванка, перетята життєвим шляхом, що ми через дурість називаємо своєю мрією? Вони були небалакучі. Говорила більше дівчина. Вона широко ступала. Мовби кудись поспішаючи. Родик, дивлячись на неї, вже знав, що ніколи не забуде ні того свистячого безумства її очей, ні широкого поступу. Сонце, дорога – все пропадало в пітьмі. Птахи, пролопотівши крильми, зникали за дахами, полишаючи подовгу шелемтіти гілля на липах. Проте кінець, а може, й початок, нудотно уривається. Виплекана мрія, вдаривши наостанок крильми, відлітає. Натомість темрява початку. Родика призначили до помираючої баби. У баби – емфізема легень. Вона мешкає сама у двокімнатній квартирі. Четверо її синів, які служили в органах держбезпеки, повмирали один за одним. Лишилася одна стара, що допіру швендяла по молоко. Недуга вразила несподівано, і доктор Шмулєвич взявся допомогти бабусі віддати Богові душу легше, ніж те обіцяли офіційні лікарі. Проте сиділки не знаходилося, тож до баби призначили Родика. Він сидів на кухні або в передпокої, зголодніло чекаючи на черговий дзвінок. Коли баба здіймала нестерпний вереск – робив їй укол димедролу та папаверину. Баба замовкала, хлипаючи дірявими легенями. Він дрімав, одним оком зирячи на торішній календар, де наклеєний взятий із журнальної світлини Христос у терновому вінку, вирізка про смерть Сталіна, поряд – вождь на повен зріст. Баба дбайливо збирала все докупи. Акуратність сліпила очі. Бляшанка з варенням, консервовані гриби, окости, обгризені осами; розкладене ганчір'я, присипане нафталіном, стягнуте звідусіль. Якби встав котрийсь із небіжчиків, той, хто носив ті чоботи чи піджак, – він би мило подивувався, як воно ото збереглося. Баба помирала спокійно, – нишпорила, коли при пам'яті, поглядом з-під кошлатих брів по кімнаті: чи нічого не взято? Родик мучився голодом. Ковтаючи липку слину, щоб відійти до сну, згорнувшись калачиком на розкладачці, пробігав очима по бабиному манаттю і, харкнувши в куток, пускався у сонні мандри. Привілля всіх голодних та бездомних. Родик навіть не думав – для чого він тут, чому доля круто змінила свій напрямок. Він, голодний, дрімав, мріючи про повернення додому, – цьому так і не судилося збутися. Баба кричала криком серед ночі. Тоді він викликав «швидку». Приїздили лікарі. Завше веселі. Ситість дратувала Родика, і він ображено зачинявся на кухні. Доктор Шмулєвич зрідка телефонував – сонним голосом кидав кілька запитань, заспокоював знервованого Родика. Четвертого дня прийшла вона. Та дівчина. Вона ходила кімнатами, зазирала, мов сорока, в кожну шпарину; скинула несподівано погляд на Родика: «Слухай, цукерок хочеш?..» – «Ну… Не варто брати чужого…» – Короткий, проте щирий сміх: «Облиш, мертвим нічого не треба… Мертві сорому не мають. Здається, так?» – «Щось схоже…» – Рука несподівано потяглася і прибрала пасмо з чистого, трохи низького чола. Губи розліпилися усміхом – ряд білих зубів. Мрія забилася в їхніх кутиках. Він поцілував її в губи. Матрац зарипів під тілами. Баба проклинала Бога, кричала: «Христос так не мучився, как я мучаюсь!» – «Скотина…» – пробурчав Родик крізь солодку дрімоту, вивільняючи рота від пасма волосся. Потім вони з трилітрової банки тягали шоколадні цукерки. Вони сиділи голі на розкладачці й наминали цукерки, золотисті кульки папірців з шурхотом листя летіли під ноги. Так поклалося у них за звичай, – вона влітала у брунатний морок яскравою кометою, скидаючи одяг на ходу. Це та мить, коли людину не мучать спогади. Вона яскрава, мов нове вибухле сонце, що світлом своїм розганяє тління навколишнього. Привид невідомої пані одходить від змученого розуму Родика. І вони з дівчиною, під харчання і прокльони баби, віддаються любощам. Хвилина, котрій позаздрять найвишуканіші некромани. Баба дряпає стіни, просить уколу, щоб навіки заспокоїтися. Дівчина, відриваючи рота, піднімає голову і дивиться на зляканого Родика: «Може, дати?..» – «Нехай тягне… Скільки, ти подумала, у неї за плечима концтаборів? Скількох вона затягла до могили?..» Іноді вони забуваються. Потямившись, бачать, що у пестощах дісталися до бабиного ліжка. Реготнувши, вони голяка кидаються коридором до своєї кімнати. Бралися за чергового слоїка з цукерками. Баба голосила, кляла Христа, підвивала якоїсь пісні. «Я тебе сюди поцілую…» – «Цілуй…» – «А якщо так спробувати…» – «Давай, може, так краще…» – «Про що ти думаєш?..»