Читати книгу - "Рiднi дiти"

Поля про всіх розповідала, але Оля, бідна Оля не виходила у мене з голови.

— Це ж давно вже було — і операція, і лист? — спитала я.

— Звичайно, ще в 44-у році. Потім мене перевели в санітарний поїзд, і я вже не знаю, як з нею — чи допомогла операція. Її мали після операції в санаторій везти.

Порвана ниточка з Олею знайшлася і знову загубилася.

Я не знала ні назви села, ні прізвища, не знала цього і Поля.

Я не листувалася з Олею, коли їй це так було потрібно.

І от уже кінчилася війна. Ми так і не дочекалися Андрія. Таня вже студентка; Андрійко вміє вже читати, і він годинами сидить коло піаніно — зосереджений і захоплений, зовсім як Андрій.

А я виступаю. Граю в театрі, на дитячих ранках, виступаю по радіо. І діти люблять мене, як і раніше, а я їх ще дужче, бо думаю завжди — у скількох з вас тепер нема батьків, і мені хочеться кожного пригорнути, приголубити.

А ночами я зовсім не сплю. І не тільки Андрія я згадую і своє колишнє щасливе життя, а згадую всі ті несподівані зустрічі, всі ті ниточки, які зв'язувалися і рвалися. Я згадую те море лиха і сліз, що принесла війна кожній матері, кожній дружині, і звичайні жіночі почуття виростають у мене в таку велику ненависть до ворогів нашого світлого миру, нашого ясного світу, і я не можу заспокоїтися на тому, щоб тільки грати. Я мушу дізнатися, чи живий Ясик партизанки Олі.

Та в руках у мене лише порвані ниточки, які так важко зв'язати, і навіть Тані соромно признатися, чого я хочу.

Недавно я дізналася, що Саша демобілізувалася і що вона знову на своїй «дитячій роботі», тільки в одній із західних областей України.

В одну з безсонних ночей я написала їй великого листа.

У малят

Лист лежав у Сашиному портфелі, але його, мабуть, доведеться дочитати увечері. Галинка написала цілий опус. Їй, як і Саші, ніколи писати часто, проте як уже допадеться коли вночі до паперу, так уже спише з півзошита.

Звичайно, в Облздороввідділі не прочитаєш, нема вільної хвилинки. З будинку № 3 дзвонять, що там є випадок дизентерії, у п'ятому — кір. У міліції дитина, мати якої померла. Ще не встигли загоїти рани після війни, як тут в деяких областях посуха.

Так, ще негайно треба організувати короткотермінові курси для виховательок сільських ясел.

Телефон на столі не затихає. Кличуть на нараду в обком партії. Саша встає, але до кабінету знову заходить Зося.

— Пані доктор, прошу, Олександре Самійлівно, — виправляється вона, — там вас жінка якась питає. Уже вдруге приходить. Ви на засіданні були. Вона з дитиною.

— Ви спитали, в чому справа?

— Відомо в чому. Дитину здати, — каже зневажливо тоненька, з вищипаними брівками Зося.

— Ви сказали їй, що треба звертатися до товаришки Підгайної?

— Вона не хоче й слухати, каже, що тільки до вас. Така настирлива, неприємна жінка. — Зося гидливо стулює губки. — Просто не дає спокою.

Саша докірливо дивиться на неї.

— Може, їй уже надто тяжко, — каже вона. — Не можна так ставитися до людини. Нехай зайде. — Саша дивиться на годинник. — За п'ять хвилин я маю вийти до обкому, але я, гадаю, встигну з нею поговорити.

До кімнати заходить жінка років під п'ятдесят з немовлям на руках і одразу починає вивертати з кишені якісь папірці і розповідати швидко, довго і заплутано. Саші важко стежити за ходом розповіді, але всі історії такі схожі, ці страшні історії, в яких чоловік загинув на фронті, хату спалили, жити ніде, сама хвора.

Саша раптом подумала — надто стара жінка. Говорить вона без упину, і справді в ній є щось неприємне, чи бігаючі очі, чи верескливий голос з якимись неприродними вигуками.

Вона раптом розгорнула хустку, і звідти визирнуло крихітне місяців трьох дитинча, кругловиде, охайненьке, з темними брівками.

— Як ви її не приймете, — казала жінка, — я однаково її десь лишу, а сама під поїзд кинуся!

Саша переглянула документи, не знайшла жодного потрібного, — всі були не до діла, — подзвонила і сказала Зосі:

— Випишіть ордер до будинку № 1.

— До «Дитинки Єзус»? — спитала раптом жінка.

— До будинку немовлят № 1, — повторила спокійно Саша. — Звідки ви знаєте «Дитинку Єзус»?

— Я там бувала у своєї тітки до війни, ще за поляків. Вона служила убиральницею. Хай вас пан Єзус за це нагородить, що ви врятуєте мою цурочку.

Ні, щось таки було в ній неприємне! Але Саша свідомо вирішила — тим більше дитинку слід взяти. Така мати (чи мати?) може зробити що завгодно.

Зося незадоволено писала відношення до