Читати книгу - "Вулиця Без світання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну? — посміхнувся Воробйов. — Цікаво.
Полковник розповів про Богданну.
— Ми дуже довго розмовляли з нею, і, на мою думку, її віра в бога добре-таки похитнулася… Правда, такі речі одразу не викорениш. Головне, дівчина розумна й чесна, сама розбереться. Так ось, треба разом обміркувати все і діяти. Я й відпочити вам не дам, зволікати не можна.
— Нічого, невелика кривда. Головне, застукати Блеквуда зненацька, не прогаяти моменту, не дати змоги знищити список. Побачить, що справа кепська, і зжере папірець. Піймаємо тоді, як кажуть, облизня.
Грицай посміхнувся:
— Подавиться.
Наступного дня Дем'янкові довелося залишити спостережний пост біля вікна. Іваньо й Павлюк уже давним-давно спустилися в підземелля, щоб надолужити час, згаяний учора через відвідини костьолу церковним начальством. Дем'янко помітив, що Павлюк почав нервувати. Інстинктом злочинця відчував щось недобре і непокоївся, ще не розуміючи причини тривоги. Він ладен був день і ніч сидіти в підземеллі, аби тільки швидше знайти документ і швидше втекти з Кленова.
Пробігши коридором, Дем'янко шарпнув двері, що закривали вхід у підземелля, стривожено покликав:
— Святий отче! Ідіть сюди!
Іваньо швидко піднявся. Праву руку тримав під сутаною, витрішкуваті очі його дивилися пильно й занепокоєно.
— В чому річ? — пошепки запитав він.
— Якісь двоє підійшли до дверей, дзвонять.
Справді, з протилежного боку коридора донісся деренчливий звук електричного дзвоника.
— Двоє? — повторив Іваньо. — Тільки двоє?
— Так.
— Ви певні? Десь збоку немає засідки?
— Певен.
— Добре. Павлюк!
— Я вас слухаю, святий отче.
Павлюк теж вийшов із підземелля і уважно слухав цю швидку розмову.
— Зайдіть у ту кімнату і сховайтесь у ніші. Почну стріляти, атакуйте їх з тилу.
— Ходімо, Дем'янко…
…Іваньо зустрів Грицая, як давнього знайомого.
— А, це ви! Як ся маєте?
— По-різному. Будь ласка, знайомтесь, мій помічник, технік-будівельник Воробйов.
Іваньо вклонився. Воробйов відповів кивком.
— Усе справи, справи, — говорив Грицай, підтримуючи, заданий Іваньо фамільярний тон і, не чекаючи запрошення, ввійшов у коридор, жестом покликавши за собою Воробйова. Іваньо, що не збирався пускати в костьол гостей, змушений був відступити перед цим ввічливим натиском. Простий в манерах і мові, Грицай раз у раз завдавав відчутних ударів хитрому Іваньо. Священик розумів це, в душі лютував, а зробити нічого не міг. Грицай вмить зміркував, які переваги дає фамільярність у поводженні. Він попрямував коридором, весело гуторячи, наче був упевнений в тому, що своєю появою зробив священикові величезну приємність.
Воробйов ішов слідом за товаришем, з цікавістю розглядаючи все навколо. Позаду них простував Іваньо. Блакитні очі його налилися холодною люттю і страхом. Боявся Іваньо недаремно. Вони з Павлюком так поспішно вискочили з підземелля, що забули там інструменти — молоток і стальний ломик, яким видовбували камені з стіни. Їх неодмінно помітять непрохані гості. Помітять і ще дещо, далеко важливіше… Нізащо не можна пускати їх униз… Нізащо! Іваньо відчував непереборне бажання вийняти пістолет і вистрілити в широку спину Грицая. Проте розумів, що стріляти не можна. Контррозвідники Воробйов і Грицай чи будівельники — все одно вони десь сказали, куди йдуть, коли повернуться. Якщо вбити їх, розшуки почнуться сьогодні ж увечері і насамперед тут, у костьолі. І тоді все загине… Та й убити їх не просто — обидва дужі, міцні, поки прибіжать Павлюк і Дем'янко, невідомо, чим скінчиться сутичка…
— Послухайте, — окликнув Іваньо. — Заждіть хвилинку.
— Будь ласка, — зупинився Грицай.
— Сьогодні день мого святого, і я хотів би почастувати вас на його честь. Вип'ємо вина.
— Вина? — пропозиція здивувала Грицая. — Що ж, після прогулянки по підземеллю це не так погано. Якої ви думки? — обернувся він до Воробйова.
— Я цілком згоден з вами.
— Ні, не потім, а зараз. Я, мабуть, не піду з вами вниз.
Відмовлятися якось було незручно.
— Коли так, можна й зараз, — неохоче згодився Грицай.
— Тільки ненадовго, — попередив Воробйов. — Через дві годний нас чекають у конторі.
— Встигнете. Прошу вас сюди. — Іваньо ввів їх у кімнату, де приймав Грицая під час першої зустрічі.
— Сідайте…
Із шафи в кутку дістав пузатий, обплетений соломою бутель.
— Токайське, з монастирських погребів.
Поставив на стіл три склянки, налив вина.
— Беріть — яка на кого дивиться.
Сам узяв склянку останнім. Грицай посміхнувся.
— Даремна обережність. Не думаємо, щоб ви хотіли нас отруїти.
— Хтозна, що ви думаєте, — багатозначно сказав Іваньо.
— Хто-хто, а ви, напевне, знаєте, — в тон йому промовив Грицай.
Священик підніс до губів склянку.
— За ваше здоров'я.
— Дякую! За ваше здоров'я, — відповів Грицай.
Випили.
— Скажіть, а давно існує цей костьол? — запитав Грицай.
— Понад чотириста років, — з охотою відповів Іваньо. — Заснований в тисяча п'ятсот дев'ятому році.
— І з того часу не перебудовувався? — і собі запитав Воробйов.
— Ні, чого ж. Він розширювався. Було збудовано нові бічні вівтарі. До шістнадцятого століття належить тільки центральна частина храму…
— А підземелля лишилося без змін з того часу? — запитав Воробйов. — Це я до того кажу, — пояснив Грицаєві, — що в середньовічні часи інквізитори любили всілякі таємні приміщення, секретні ходи між стінами. Може, й тут такі є, треба подивитись. Там стіна послаблена і тому може тріснути швидше, ніж звичайна.
— Ви маєте рацію, — згодився Грицай.
— У нас в підземеллі нічого такого нема, — заперечив отець Іваньо.
— Ви певні? — спитав Воробйов.
— План, — коротко відповів священик. — Перший план готували спеціально для епіскопа. Від нього нічого б не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулиця Без світання», після закриття браузера.