Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

Шакал мчав на північ, лишаючи на морі довгий, збурунений слід, що дивними вусами тягнувся від носа його човна, утворивши велетенський кут, сторони якого розбігались далеко в море, назад, і губилися серед хвиль.

Море все більше темніло, сонце вже потонуло у ньому ліворуч, лишивши на небі і водах рожеву заграву, зорі соромливо моргали на півночі, немов просипались від сну, а Полярна зірка висіла над носом човна, насторожена і смутна. Шакал йшов просто на неї, думаючи, як прослизнути повз острів, на якому обов'язково мусила бути застава, а наткнувшись на фарватер, позначений віхами, заспокоївся, помітивши, що він огинає острів далеко на схід.

Пізньої ночі він, включивши електромотор, обережно посунув далі вже зовсім беззвучно, сторожко поглядаючи на острів. Було тихо і темно, тільки попереду таємниче моргав до нього червоним настороженим оком маяк та іноді долинали з Садовська звуки радіо. Прикусивши губу і пригнувшись, щоб краще бачити, Шакал вів свій беззвучний човен по фарватеру доти, доки острів пропав у темряві, а потім розвернувся і пішов просто на вогні містечка.

Сержант Безбородько зайшов до Дорофєєва надвечір. Майор сидів над картою Чорного моря, зосереджений і похмурий. В попільничці горою лежали недокурки, в кабінеті було синьо від диму, а Дорофєєв, затиснувши в зубах цигарку, вимірював якісь відстані, записував їх у блокнот і вів розрахунки.

— Ну, що нового? — спитав майор і підвів на Безбородька стомлені очі.

Сержант Безбородько здвигнув плечима і, одвернувшись до вікна, почав без охоти розповідати.

— В хатці тій живе Марфа Іванівна Каленик — сімдесятирічна пенсіонерка, син якої загинув на фронті в званні…

— Ви були в неї? — нетерпляче перебив майор.

— Був. Про квартиру питав. Каже, зайнято. Квартирант, каже, у мене хороший, заплатив справно і взагалі не скупиться.

— Чого ж це вона вам так все і виклала?

— А я сказав, що на одного квартиранта у неї дуже багато місця, вона й почала його хвалити. Не хоче таку людину чимось турбувати. А потім сказала, що він чекає товариша.

— Так-так… Товариша чекає? Ага.

Чекає товариша, каже. Та і внук до бабусі приїхав.

Сам? Скільки ж йому років?

— Не спитав, а його не бачив. Помітив тільки галстук піонерський на стільці поверх його одежі. Так що, мабуть, хлопчині більше десяти років. Жінка, одним словом, стара і надійна. Полікарпов же… Чорт його знає, мало хто купається вночі? Були ж випадки…

— Не забувайте, що ніякого Полікарпова на Молотовському заводі немає, це по-перше. По-друге, сигнали помітили із сторожовика двома хвилинами раніше, ніж ви затримали купальника. І потім — хороший купальник: не в морі, а в кущах. Сумніву бути не може, це він викликав когось з моря.

— Тоді треба стежити за ним вдень і вночі. От зараз треба піти, замаскуватись і…

— Дурниці! — знову обірвав майор. — Ти думаєш, даремно він прийшов купатись о другій годині ночі? Саме в цей час повинен прийти чи припливти той, кому Полікарпов приніс одяг і кому він подає сигнали. А зараз… що вони, думаєш, дурні? Коли весь берег в купальниках, як же тут висадитися? Крім того, все це повинно відбутися в умовлений час, тобто десь о другій годині ночі — і не пізніше й не раніше. Зрозумів?

Сержант мовчав. Майор теж зупинився, глянув на Безбородька і посміхнувся.

— Чого мовчиш, сержанте? Я неправий?

— Ні, — буркнув сержант.

— Поясни, я слухаю.

— У нього може бути рація, і він попередить своїх.

— А в того, що в морі, її немає. Ніхто на човні рацію не повезе. Значить, в морі вже попередити свого партнера Полікарпов не зможе. А потім і сюди привезти рацію ніякий путній розвідник не рискне. Її одразу ж засічуть.

— Не дуже-то й засічуть. Що ж ми, на підслухуванні сидимо? Ні, контроль за ефіром ведуть станції, які нам не підлягають, і сповіщати не будуть, аж доки не…

— Ти правий. Треба попросити командування, щоб нам сповістили про події в ефірі. — Майор написав текст радіограми, вирвав з блокнота листок і, викликавши радиста, передав йому.

— Я не врахував цього, хоча… Я переконаний все ж таки, що до дванадцятої години ночі… Ні, не підуть вони на це, — сказав він повеселілим і впевненим тоном. — От що, сержанте Безбородько, з дванадцятої години ви призначаєтесь в секрет з Ібрагімовим. Місце виберіть на власний розсуд.

— Слухаю, — підвівся сержант. Він дійшов до дверей, обернувся — А може б, ми вийшли раніше?

— Немає ніякої необхідності, виконуйте наказ.

— Слухаю!

— Перед тим як іти в секрет, скажете, в якому місці ви маєте намір засісти.

— Слухаю, — сержант Безбородько вийшов, акуратно причинивши за собою двері.

Майор пройшовся з кутка в куток і зупинився біля вікна. В морі вже світилися маяки. Одні посилали в темряву спокійне і нерухоме світло, інші, на мить спалахнувши, зникали на кілька секунд, і тоді здавалося, що хтось, хитрий і підступний, дражниться з майором, потішається над ним: ось, бач, який я хитрий — нізащо не вловиш!

— Так-так… — майор зітхнув. Чи вірно зробив він, відкинувши пропозицію Безбородька? Взагалі за Полікарповим стежити треба пильно, але отак рано ніхто з моря не може з'явитись. Виставляти ж секрет в такий час, коли на узбережжі повно людей, — це безглуздя.

Полікарпов нервував. За цей тиждень він не міг зробити собі жодного закиду, щоб він був коли неуважним. Але