Читати книгу - "На уходах"

християнську землю і повернуться, може, за шість тижнів або й пізніше. Вони, мов градова хмара, йдуть уперед. Перед чотирма тижнями нема чого сподіватися. За чотири тижні повинен би тут хтось з ваших бути. А як орда буде вже вертатися, то ви прийдете, сховаєтесь спершу в балці, а потім у печері. Але до печери дуже вузький прохід, коневі пройти важко. Треба його розширити.

— Я вже завтра приведу своїх з лопатами та сокирами.

Треба буде потому і харчів привезти. Тільки не знаю, чим коней за той час годувати.

— Привезіть з собою косу одну-другу, то накосимо в балці та в степу трави. Вона за той час гарно вже підросте.

На другий день від ранку працювали тут уходники.

Треба було розширити не лише вхід, але й цілий коридор до печери. Вони відлупували велике каміння і скидали в балку. Воно за кілька тижнів вкриється буйною травою, що й сліду не буде.

З того часу між балкою і селом настали живі зносини.

Уходники переконалися, що з берега балки найкраще стежити за ордою, що не заступлять цього ні фігури, ні роз’їзди, на які йде багато часу.

Про татар не було чути аж до святої неділі. Раптом дали знати в село, що орда вертається. Її наближення відчув Гарасько. Тарас пішов з роз’їздом і почув у степу великий гомін, побачив вогні.

Він таки боявся брати це на свою відповідальність і довірився Журавлеві.

— Може, ліпше не чіпати їх, коли вони нас не чіпають, а то розтривожимо осине гніздо.

— Не в тому справа, батьку. Якщо вони почуватимуть себе в силі, то підуть на нас, незважаючи на те, чи ми їх зачепимо, чи ні. Орді таки треба хоч раз показати, що ми не лише оборонятися можемо, але й наступати.

— Та чи дамо ми їм раду?

— А хіба ви не чули, що казали Гарасько і наш Максим, що орда зі здобиччю — то мов перегодована товарина. Я певний у тому, що нам поталанить, що ми відберемо награбоване добро, відіб’ємо християнських бранців, а наше село вкриється славою, яка і до Києва дійде.

— Боже тебе благослови, але я не піду. Навіть і не можна. Хтось мусить лишитися тут порядкувати, бо хтозна, що ще може з цього вийти.

— Я не візьму всієї сили, а хочу мати від тебе, батьку, отаманський дозвіл.

— Дозволу я тобі не можу без старшини дати. А коли старшині скажу те, що ти задумуєш, то не дозволить, і ти мусиш-таки підкоритись. Роби сам, що знаєш, і навіть нікому зі старшини не кажи. Я знаю, що перший Кіндрат не схоче, а за ним підуть усі, бо нікого шкура не свербить.

— Хай буде й так, а я від своєї думки не відступлю і надіюсь на Бога, що нам поможе в доброму ділі.

На цьому й розійшлись. Тарасові було ніяково діяти без дозволу старшини, та між його козацтвом було таке завзяття і самовпевненість, що годі їх спинити.

Зібравши свої три сотні, виїхав під ніч з села. Вартовим при воротах говорив, що їде в степ, бо там щось непевне робиться. Нарешті, це не була новина, бо Тарас робив таке часто. Їхали поодинці попід берег Висуня і заїхали в балку прямо від річки. Здалека в степу чути було гомін і крики, а це був знак, що орда вже недалеко.

Старий Гарасько вже ждав на них.

— Діти мої, моліть Бога, щоб нам допоміг, і таким одним ділом я вже всі свої гріхи спокутую. Тепер, діти, попасіть коней у балці, бо робота почнеться аж на другу ніч, як татари стануть над річкою ночувати, бо вони завжди так роблять. Сюди прибудуть завтра ввечері. А зранку ви накосіть трави для коней і знесіть у печеру. Надвечір і коней туди заведіть. Та тут іще одна робота. Треба прокопати берег у верхньому кінці балки, щоб коням можна було вийти.

— Та чи не надбіжать вони раніше? У степу вже чути гомін.

— Ні, сину, вони ще дуже далеко, лише тепер у степу роса, тому і голос чути далі, а татарин зі здобиччю повільний, мов рак.

Гарасько вийшов рано з Тарасом на берег балки:

— Ви таки ховайтесь зараз у печері. Я знаю, що вони приволочуться з табором аж надвечір, але, може, яка група надбіжить раніше роздивитися.

— Як прийде така група, — сказав самовпевнено Тарас, — то ні один з неї не вернеться.

— Це добре, та ти роби так, як я кажу.

Зараз почали проводити коней у печеру, а інші косили траву та зносили коням. Десь до полудня все було готове.

Трави поназносили цілі копиці, і самі сюди повлазили.

Вхід до печери засунули камінням.

Виявилось, що старий радив добре. Вже було пополудні, як почули гул кінських копит берегом балки, а згодом Гарасько побачив, може, десять татарських шапок.

Один виїхав наперед, над самий берег, і покликав:

— Гей ти, старий! Чи живеш ти ще? Виходь сюди!

Гарасько вийшов з печери і привітався.

— Слухай, старий, як маєш що проміняти, то приготуй. Ми веземо багато такого, що, може, тобі пригодиться.

Гарасько вдавав з себе веселого.

— Ану ходіть ближче. Я таке приготував, що облизуватись будете. Поки ваші прибудуть, то часу буде доволі.

— Прибудуть надвечір. Стільки здобичі набрали, що лізуть, мов слимаки. З тими гарбами годі швидко пересуватись, хоч нас мурза примушує поспішати, щоб чимскоріш за рікою опинитись.

— А чого ж вам боятись? Тут живої душі немає.