Читати книгу - "Порт у тумані"

— До Норвегії?

— Не знаю… Після того я ніколи не чув про нього…

— Пан Ернест одружився невдовзі по тому?

— Саме так… Через кілька місяців…

Стіни були заставлені папками похмурого зеленого кольору. Старий довірений службовець жував щось без апетиту, ще більше занепокоєний, злий на себе самого від думки, що дозволив випитати в себе щось зайве.

— Скільки часу минуло відтоді?

— Стривайте… Це сталося в рік, коли розширили канал… П’ятнадцять років… Або трохи менше…

Трохи згодом почулися кроки якраз у них над головами.

— Там їдальня? — запитав Мегре.

— Так…

Раптом кроки стали швидкими, нагорі важко гупнуло, наче хтось упав на підлогу.

Старий Бернар був біліший за папір, у який загортав свої бутерброди.

Пан Гранмезон був мертвий. Він здавався величезним, коли лежав простягнувшись отак упоперек килима, головою — до ніжки столу, ногами — до вікна. Крові було дуже мало. Куля пройшла між двох ребер і влучила в серце.

А револьвер? Мертва рука розтулилася, револьвер вислизнув і упав за кілька сантиметрів.

Пані Гранмезон не плакала. Вона стояла, спершись на монументальний камін, і дивилась на свого чоловіка з таким виглядом, ніби ще нічого не зрозуміла.

— Це кінець! — просто сказав Мегре, випростуючись. Сумом і холоднечею віяло у просторій вітальні. Крізь завішені темними гардинами вікна просочувалося знадвору тьмяне світло.

— Він розмовляв з вами?

Вона заперечливо похитала головою. Потім над силу вимовила:

— Відтоді, як ми повернулися, він ходив тут сюди-туди. Двічі або тричі повертав голову до мене, і я вже думала, що він хоче щось сказати… Потім несподівано вистрілив, так що я й не встигла побачити револьвер…

Пані Гранмезон розповідала це так само, як і всі дуже схвильовані жінки, котрим нелегко викладати свої думки послідовно. Проте очі її були сухі.

І Мегре збагнув, що вона ніколи не любила Гранмезона, що вона, власне, ніколи не кохала його по-справжньому.

Він був її чоловіком. Вона виконувала свої обов'язки щодо нього. Щось схоже на звичну прихильність зв'язувало їх багато літ спільного життя.

Перед мертвим чоловіком вона не виявляла того патетичного розпачу, який свідчив би про пристрасть.

Не відводячи погляду від небіжчика, пані досить спокійно запитала:

— Так це він?..

— Саме він… — підтвердив Мегре.

І навколо величезного мертвого тіла, осяяного тьмяним світлом знадвору, запала мовчанка. Комісар спостерігав за пані Гранмезон. Вона блукала розгубленим поглядом десь поза вікном і враз зупинилася на чомусь. Тінь далекої згадки промайнула по її обличчю.

— Чи дозволите ви поставити вам два-три запитання перед тим, як прийдуть сюди люди?

Вона зробила знак, що згодна.

— Ви познайомилися з Ремоном раніше, ніж з вашим покійним чоловіком?

— Я жила в будинку якраз навпроти.

Це був сірий будинок, багато в чому схожий на будинок Гранмезона. Над дверима висіла позолочена дощечка, як і годиться будинкові нотаріуса.

— Я любила Ремона, а він любив мене, його кузен теж залицявся до мене, але по-своєму.

— Вони зовсім різні, чи не правда?

— Ернест уже тоді був такий, як ви його бачили: холодний, наче без віку. Що ж до Ремона, то він мав погану репутацію, бо вів дещо галасливіший спосіб життя, ніж до цього звикли в провінції. Саме через це, а також і тому, що він не мав статків, мій батько не наважувався віддати йому мою руку.

Якось дивно звучали ці відверті слова, що їх вимовляли біля небіжчика. Скидалося, що підводиться трагічний підсумок життя людини.

— Ви були коханкою Ремона?

Вона ствердно опустила повіки.

— А потім він поїхав?

— Навіть нікого не попередивши. Вночі. Я дізналася про це від його кузена. Він поїхав, прихопивши з собою частину грошей з каси.

— А Ернест одружився з вами. Ваш син не від нього, адже так?

— Це син Ремона. Уявіть лишень: коли він поїхав звідси, я лишилась сама-самісінька і вже знала, що маю стати матір'ю. А Ернест домагався моєї руки. Щоб усе зрозуміти, вам досить подивитися на ці два будинки, на цю вулицю, на місто, де всі знають одне одного.

— Ви сказали Ернестові всю правду?

— Так. І все-таки він одружився зі мною. Дитина народилася в Італії, де я прожила майже рік, аби уникнути пліток. Я вважала, що поведінка мого чоловіка виглядала майже героїчною.

— А далі?

Вона відвернула голову, бо погляд її випадково зупинився на мертвому тілі. Потім зітхнула й насилу промовила:

— Навіть не знаю. Він любив мене, як мені здається, але по-своєму. Він бажав мене. Він мав мене, мав те, що хотів, чи ви розумієте? Він був не з тих, хто здатний на якийсь порив. Одружившись, він продовжував жити так само, як і перед тим, — тільки для себе. Я була приналежністю цього дому. Щось подібне до довіреного службовця. Не знаю, чи після того він мав якісь відомості про життя Ремона, але коли хлопчик якось випадково побачив його фотографію й запитав його, він обмежився такою відповіддю: «Це кузен, який погано кінчив».

Мегре був серйозний, його охопило якесь глибоке почуття, бо зараз він відтворював у думках життя людини. Навіть не одне життя, а історію фірми, цілої родини!

Це тривало п'ятнадцять років! Вони купували нові пароплави. Влаштовували прийоми в цій самій вітальні, партії бриджу, частували чаєм. Бували й хрестини.

А літо родина проводила в Уїстреамі і в горах.

Зараз пані Гранмезон була