Читати книгу - "Порожня труна"

Обличчя хірурга, досі таке спокійне, почервоніло, очі загорілися, все його тіло наче напружилося від якогось могутнього почуття. Лікар був увесь у полоні своєї потаємної пристрасті, про яку він щойно мало не проговорився, але в останню мить вирішив приховати від інспектора поліції.

Професор узяв себе в руки і вже звичайним тоном сказав інспекторові:

— Я розраховую на вас, пане Жюв. Ради Бога, спробуйте дізнатися, чи жива ще дитина, а коли так, поверніть її нам.

Наступного дня, приблизно о тій самій годині, Жюв простував людними вулицями; хвилин за п'ятнадцять він дійшов до мосту Сен-Мішель, а там через острів Сіте дорога привела його до Палацу правосуддя. Тут він знав усі ходи й виходи. Найкоротшим шляхом, вузькими коридорами, які він називав лаштунками суду, дістався до кабінету голови четвертої палати.

У приймальні сидів Домінік і перебирав теки зі справами, Жюв подав йому свою візитну картку.

— Передайте панові судді Перрону, що я в його розпорядженні.

Служник пішов передати картку відвідувача судді, а Жюв усміхнувся.

— Безперечно, є бог поліцейських, — це бог випадку. Мені так треба було побачити цього Перрона і я не знав, як до нього потрапити. А тут він мене сам запрошує.

І справді, напередодні, коли Жюв повернувся додому з клініки, він знайшов листа, в якому суддя Перрон просив його якнайскоріше зайти до нього в дуже важливій справі. Жюв і сам хотів завітати до судді, бо як він дізнався, той проводив процедуру примирення подружжя Дропів, хоч і не зумів їх переконати, щоб вони відмовилися від свого наміру.

Жюв, погодившись узятися за вельми делікатну справу Поля Дропа, тепер намагався дізнатися більше про особисте життя цього чоловіка, а також його дружини. Він хотів погортати їхню справу про розлучення, яка була в руках голови четвертої палати і в якій він сподівався знайти цінні відомості, та не знав на що послатися, аби одержати її в своє розпорядження. Інспектор карної поліції взявся за справу, про яку його просив професор Поль Дроп приватним чином, з дружніх мотивів. Тож він дуже зрадів, коли одержав запрошення голови Перрона, і негайно з'явився до нього.

Коли Жюв зайшов у кабінет судді, той зразу ж виклав суть своєї справи.

— За правилами етикету, пане Жюв, я повинен був зустрітися з вами не в Палаці правосуддя, а в себе вдома… Я збирався говорити з вами не як суддя, а як приватна особа, і те, що я маю вам сказати, прошу вважати таємницею.

Жюв мовчки схилив голову, обличчя його прибрало того безстороннього виразу, з яким він напередодні вислуховував професора Поля Дропа.

— Я у вашому повному розпорядженні, пане голово.

Себастян Перрон пройшовся по кабінету, потім сів навпроти Жюва і, дивлячись йому просто у вічі, розпочав:

— Вислухайте мене, я розповім вам зараз історію, яка видасться, мабуть, романтичною, проте прошу розглядати її як чистісіньку правду.

Був колись один судочинець, який познайомився у провінції з однією дівчиною і став її коханцем. Обставини змусили їх розлучитися на кілька тижнів, а коли вони знову побачилися, то судочинець дізнався, що вона від нього вагітна, але збирається вийти заміж за іншого. Через кілька тижнів дівчина стала дружиною тоді ще безвісного лікаря, який незабаром набув слави видатного хірурга. В них народилася дитина, син, якого вважали за плід їхнього законного кохання.

Судочинець мовчки страждав і вдовольнявся тим, що непомітно спостерігав, як підростає його син, не здогадуючись, хто його справжній батько. Обставини так склалися, що судочинцю вдалося оволодіти цією дитиною.

Жюв, який досі незворушно слухав цю розповідь, здригнувся.

— Оволодіти цією дитиною? — перепитав він. — Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, — пояснив Себастян Перрон, — що судочинець, про якого я вам розповідаю, скористався з несподіваних обставин, залізничною катастрофою, щоб оволодіти дитиною, забрати її з собою і заховати у надійному місці від несправжнього батька й негідної матері.

Жюв запитав:

— Це зробили ви?

Себастян Перрон рішуче відповів:

— Так, я.

Він зблід, збагнувши, що признався інспекторові в скоєнні злочину, який карається законом.

Жюв був ошелешений зізнанням. Він не тільки зрозумів, що волею чудесного випадку опинився віч-на-віч із батьком зниклого хлопчика, а й здогадався, що дійовими особами цієї драми, окрім Себастяна Перрона, були також хірург Поль Дроп і його законна дружина Амелі, уроджена Таверньє. Однак він нічого не сказав Себастянові Перрону, а тільки запитав його:

— Що ви зробили з дитиною?

Перрон признався:

— Я віддав її на утримання добрим людям в околиці Лізьє. Для мене було великою радістю їздити туди, аби побачитися з ним…

Тут він замовк, насилу стримуючи ридання, на очах з'явилися сльози… Жюв був зворушений горем цієї людини.

— Що ж сталося потім? — запитав він.

— Я плачу, — сказав Перрон, — бо маю відомості, що хлопчик зник; він або утопився, або ж його вбито.

Жюв сидів ошелешений. Він почекав, поки суддя потамує свій біль і прийде до тями, а потім, заінтригований цією таємничою справою, став розпитувати, намагаючись зазирнути в глибини його душі. З Палацу правосуддя він вийшов уже поночі і спробував підсумувати:

— Випадок іноді робить чудеса. Оці дві розмови, вчорашня й сьогоднішня, на диво доповнюють одна одну. Немає сумніву, що до драматичних подій спричинилися троє: професор Поль Дроп, голова суду Себастян Перрон і Амелі Таверньє, мати дитини, на яку претендує кожен з них.

Якщо дитина загинула, то немає чого розглядати їхні претензії, але якщо її викрадено з метою, скажімо, шантажу, то винуватцем може бути лише один із них: Поль Дроп, Себастян Перрон чи Амелі Таверньє. Тож треба дізнатися, і хто саме.