Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Я зиркаю на неї і безбарвним тоном кажу:

— Дозвольте поставити вам одне запитання. Ви ознайомилися з моєю доповідною запискою, яку я подав містерові Берроу?

— Ну звісно, — відповідає Дія Берідж, ніби це — звичайнісінька річ.

— Тільки ви особисто чи й усі?

— Всі ми.

— І С теж?

Це запитання викликає в жінок поблажливі посмішки.

— Звичайно, ні! — відрубує Берідж.

Гаразд. Я беру це до уваги. Для мене щойно відкрилися таємниці новітньої ери. С за ієрархією стоять не так близько до жінок, як я собі гадав.

— Вам більше пощастило, ніж мені, місіс Берідж, — сухо кажу я. — Я не маю змоги ознайомитися з доповідною запискою, яку ви написали на мене містерові Берроу.

— Цілком природно, — відповідає вона, і її спокійні блакитні очі втуплюються в мене.

Я ладен розгніватись, але згадую про мікрофон і стримую себе.

— Не так уже це й природно, — кажу я трохи напруженим голосом. — Коли я не знаю, в чому ви мені докоряєте, то як я виправлю свою поведінку?

— Вам треба було тільки спитати нас, — відповідає Дія Берідж.

— Отож я й питаю, — відважно кажу я.

І треба ж таке: на початку цієї розмови я думав, що перша чверть години для них будуть нелегкими! Та ось уже через десять хвилин я стою, прив’язаний за ноги й за руки до стовпа, й чекаю їхніх стріл. Я, кому досі ніколи не вдавалося здобути перемогу над жодною жінкою-принаймні з тих, котрих я кохав! Я готуюся до найгіршого.

Мовчання. Жінки жваво перезираються, так мовби радяться між собою. Перший томагавк у мене кидає Дія Берідж.

— Ми вважаємо, що ви поводитеся з нами не так, як слід.

— Не так, як слід?! — обурююсь я. — Але ж я з вами ввічливий.

— Ви ввічливі вдавано, штучно, — каже Кроуфорд. — Насправді, крім сьогоднішнього дня, ви ставитесь до нас неприязно.

— Зневажливо, — докидає Морріссон (колишня місіс Морріссон).

— До того ж, — озивається Джоунс (колишня місіс Джоунс), — ви щохвилини ладні вийти за межі пристойності.

— Я?! За межі пристойності?!

— Ви цього навіть не усвідомлюєте! — вигукує Мейнс (колишня місіс Мейнс). — Насправді ви поводитесь, як зашкарублий фалократ. Ви просто чманієте від своєї чоловічої вищості! І скрізь носитеся зі своєю статтю!

Невже я стану новим Орфеєм, якого розтерзають, оці менади?

— Наприклад? — питаю я глухим голосом.

— Я наведу вам не один приклад, а безліч, — відповідає Дія Берідж, дивлячись своїми блакитними очима в мої. — Ви декого з нас дискримінуєте з метою роз’єднати жінок. Кроуфорд ви називаєте Кроуфорд, Морріссон — Морріссон, а мене — місіс Берідж. Чому?

На це в мене відповідь готова. Я спокійно кажу:

— Я помітив, що Кроуфорд і Морріссон поскидали обручки, а ви свою носите. Я подумав, що ви, мабуть, трохи старомодна, тому, оскільки я теж старомодний, і називав вас місіс Берідж.

Це пояснення дало несподіваний, а для мене навіть образливий наслідок: воно їх розвеселило. Крім Дії Берідж, усі жінки сміються. Вони дивляться на мене насмішкувато й поблажливо водночас. А Кроуфорд, і далі така сама жвава, глумливо, але незлостиво каже:

— Він нічого не зрозумів!

Це послаблення місіс Берідж, — даруйте, просто Берідж, — не до вподоби. Вона прицмокує язиком і, дивлячись на Кроуфорд, поважно веде далі:

— Те, що хтось із нас скинув чи носить обручку, не має того значення, яке ви, докторе, в цьому вбачаєте. Я не скинула своєї обручки тому, що в мене розповнів палець.

Знову лунає сміх, але Берідж одразу ж уриває його. Коли настає тиша, я намагаюся захиститись.

— І в цьому виявляється моя непристойна поведінка?

— Ні, — відповідає Берідж. — Це — брак смаку. Містер Берроу вам про це вже сказав, але ви його зауваження не врахували.

— Тоді чому містер Берроу? Хіба це — не старомодно?

— Містер Берроу — управитель. До того ж це не має значення: містер Берроу належить до С.

Така логіка ошелешує мене. Отямившись, я веду далі:

— Повернімося до моєї нібито непристойної поведінки.

— Вона не нібито непристойна, — каже Берідж. — Вона справді непристойна. П’ятого січня ви взяли за руку Джоунс і показали їй, як слід правильно готувати препарат.

На згадку про це білява Джоунс (колишня місіс Джоунс) червоніє і сором’язливо опускає очі, тоді як у неї втуплюються співчутливі погляди.

— А хіба я не повинен був цього робити? — питаю я здивовано.

— Ні.

— Але ж треба було їй пояснити!

— То й пояснюйте. Словами. А до неї не доторкайтесь.

— Aлe ж я не надавав цьому аніякісінького значення!

Берідж дивиться на мене ясними очима, в яких прозирають усі її чесноти.

— Докторе, може, ви й справді свідомо не надали цьому значення. Але Джоунс мала підставу поскаржитися на вас. І я виконала свій обов’язок, передавши її скаргу далі.

Намагаючись надати своєму обличчю якомога байдужішого, позбавленого чоловічих рис виразу, я змірюю поглядом цю діву, на яку так вплинув мій доторк. Раптом у мене виникає враження, ніби ця новітня ера — щось на зразок повернення до вікторіанства. Принаймні на початковій стадії міжстатевих взаємин. Оскільки про останню стадію не може