Читати книгу - "Чорний вовк"

Лісоруб дивився на Вовка.

— Ти мені гляди, все це поки, що мене розважає, але панькатися з тобою, як вони панькаються з своїми собаками, я не буду, — бурмотів Франек. — Тебе все одно не приборкаєш, та й нащо мені приборканий собака.

Йому згадалися сказані Інгою слова: «Мені доти цікаво вкладати голову в пащу білому ведмедю, поки я не певна, що він не стисне зуби. А потім то вже не ведмідь, а кицька. А кішок я не люблю».

— Так само й я не люблю хатніх болонок, собако!

Вовк лежав під стіною. Вірьовка, якою він був прив’язаний, була коротка. Досі він не думав про те, що можна б перегризти свої пута. А останнім часом… Це спало йому на думку рівно через три місяці після тієї ночі з Лізою… І тепер вчувається, мов хтось кличе його, але Вовк стримував себе.

З тих пір Вовк не бачив Лізи. Надвір його виводили завжди в нашийнику. Надівав нашийник хазяїн завжди у високих і важких шкіряних рукавицях, які не можна було прокусити.

Коли б Вовк був звичайним собакою, він уже давно перестав би думати про Лізу. І навпаки, якби він був диким, то. через два місяці знав би, що прийшов час, коли він повинен ще більше піклуватися про свою подругу, бо в неї народилися цуценята.

А тепер, через три місяці, коли б він був диким собакою, вже починав би забувати про свої турботи, бо цуценятам уже по місяцю, а в такому віці мати піклується про них сама.

Проте в ньому змішалися одвічні інстинкти вільних мисливців з інстинктами звірів, вихованих людиною.

Вовк лежав під стіною, і його очі зелено світилися. Час від часу, коли хазяїн кидав йому шматок, пес піднімав голову і звично клацав зубами, ловлячи м’ясо. Він твердо знав — треба Їсти, щоб бути дужим.

Під стіною Вовк проводив у півсні довгі ночі. Був обачливий, бо знав: коли Франек повертається з роботи, разом з ним у хату входить смерть. Вовк відчував її в кожному русі цієї людини. Бо кожний, здавалося б, невинний рух міг змінитися страшним ударом поліном по голові.

— І все ж, певно, ми з тобою колись потоваришуємо, — забурмотів чоловік і налив собі горілки.

Вовк знав, що ця жовто-зелена з гострим запахом рідина, яку п’є хазяїн, має особливі властивості. Після неї чоловік або розлютиться, або захоче завести з ним дружбу.

Але і те й друге закінчувалося завжди однаково: страшним прочуханом.

Мозок Франека працював надто повільно. От і тепер парубкові хотілося згадати всі слова, які тут тільки-но були сказані, щоб потім скласти їх і збагнути зміст. Проте це вдалося йому тільки частково.

Франек згадав, що тут називали імена двох солдатів — Кучера і Краткий. Один з них зовсім недавно, ще перед тим, як це сталося, приніс йому листа.

У Франека по спині пробігли мурашки. Приїдуть майор і підполковник. Так сказав капітан. Провадитимуть слідство. Можуть приїхати через місяць або й завтра. І цей Кучера згадає про лист і може все розповісти майорові.

Лісоруб злісно тупнув своїм важким чоботом і підійшов до собаки. Він починав лютувати. Якщо це розкриється, тоді випливе все і про Вацека. «Я ж нічого не думав, коли розповідав їй про пістолет, та вони мені все одно не повірять».

Вовк наїжився і притиснувся боком до стіни. Йому не було де сховатися від страшних ударів. Ніякого крісла чи лавки, тільки гола, облуплена дерев’яна стіна. До цього лісоруб дійшов своїм темним мозком.

Франек знову випив. Він уже забув про капітана і про свої нещастя.

— Ми таки подружимо, — повторив він, і це прозвучало ще миролюбніше. — Я приборкував гірших, ніж ти.

Вовк узяв це до відома, глухо загарчавши. Він завжди слухав і намагався зрозуміти тільки початок слів, і то не всіх. А оскільки все це повторювалося щодня, вже наперед знав, що буде далі, і глухо гарчав; у світлі гасової лампи тьмяно блищали його ікла.

— Знову починаєш? — Чоловік похитав головою. — Перестань, кажу. Все це марно. Ти мені потрібен.

Франек трохи подумав над, сказаним, але ніяк не міг дійти до того, навіщо ж цей собака буде йому потрібен. Та раптом у нього сяйнула думка.

— Я зроблю з тебе диявола. Але не для себе, друже мій. Розумієш?

Собака не розумів. Він знав одне. Надходить вирішальна хвилина. Вустами цього п’яниці з ним говорить смерть. І треба зібрати весь свій розум, щоб уникнути її. Зараз він не має права кидатись на хазяїна, кусати його, навіть просто гарчати. Всі ці рухи і звуки поведуть за собою смерть. І хоч кожна волосина на його шкурі тремтить від хвилювання, хоч безсило стискаються зуби — пес не дозволить шаленій люті оволодіти ним, бо програє.

А програвати він не хотів.

Вовк спробував вирвати скобку з стіни і зразу ж зрозумів, що припустив помилку — Франек помітив його рух.

— Що, тримається? — цинічно розсміявся лісоруб. І підняв сокиру. «Почалося», — зрозумів пес. Він уже знав, що таке сокира. Автомата не боявся — його дуло ніхто ще не спрямовував на нього. А сокиру знав. Одного разу вона просвистіла над самісіньким вухом — це Франек пожартував, — і Вовк тоді думав, що голова вже розкололася навпіл. Боявся він також дрючка і поліна. Взагалі кожної речі, яку тримав хазяїн у руці. Бо все це могло переламати йому ребра.

Але сокира — то смерть. Він знав, на що здатний цей страшний чоловік, коли у нього в руках сокира. Ударить граючись, і розлітається товста колода.

Сталь сокири виблискувала синьо і небезпечно.

Та ні. Обухом Франек ударив по скобі, вганяючи її глибше в дерево.

— Не видереш! — засміявся. Сміх був хрипкий, але ще не дуже злий.

Вовк дивився на сокиру. І на руки. Самі по собі руки такими небезпечними не були, хоч