Читати книгу - "Дивний світ"

— Куди це ви зібралися? — запитав я, коли змовкли радісні вигуки і вляглося хвилювання, викликане зустріччю.

— Як куди! — загорлав Кирило. — Ми гадали, з вами щось трапилося. Ваш кінь, мов божевільний, прискакав під ранок; у нього вся спина кігтями пошматована. Шоди каже — барс.

— Ну-ну, що з нами могло трапитися! — сказав я, знімаючи капелюха й обтираючи пітне чоло.

Кирило відступив назад, спрямувавши широко розплющені очі на мою голову.

Петро ахнув.

— Господи, твоя воля! — почув я ззаду голос Івана. — Володимире Лександричу, та ви геть сиві стали!..

Я мимоволі схопився руками за волосся; поглянув на Шоди. Він розуміюче і скрушно хитав головою.

Ось і все!

А «снігові шайтани», ці загадкові стародавні мавпи? — запитаєте ви.

Ночівля біля старого мазара, незважаючи на всі багатозначні натяки Шоди, не додала нічого нового до оповідей і легенд. На Кафандарі цих тварин, вочевидь, немає й ніколи не було. Зате ботанічна експедиція, яка через декілька років працювала в цьому районі, виявила там серед альпійських лук цілі зарості рідкісних отруйних ефіроносних рослин. Гадаю, що їх отруйний аромат в умовах розрідженого повітря високогір’я збудливо подіяв на нас з Іваном. Вочевидь, цим квітам і завдячував Кафандар своєю лихою славою.

У Душанбе мені вдалося дізнатися, що старий мазар, біля якого ми ночували, був споруджений ще на початку минулого століття. Якийсь місцевий феодал, полюючи у верхів’ях Кафандару, пережив там разом зі всією своєю свитою напад божевілля. Здається, мисливці вночі побилися і в бійці розтрощили голову вченому муллі — одному з наближених феодала. Безумство, що пойняло їх уночі, вони приписали чарам «снігових шайтанів». І вони вирішили поховати муллу у верхів’ях Кафандару, щоб насолити «шайтанам», яким доведеться далеко обходити святу могилу.

Дика маячня Івана, звісно, пояснюється не лише дією отруйних квітів, але й випитою для хоробрості горілкою. Барса, що напав на коня, Іван прийняв за зграю «снігових шайтанів», про яких весь час думав.

Ну, а самі «снігові шайтани»? Чи існують вони?

Тепер я твердо переконаний, що існують. Під час другої світової війни мені довелося побувати в Ірані. Там я прочитав у одній індійській газеті про дивну мавпу, вбиту в Гімалаях під час спорудження Бірманської дороги. Судячи з опису, ця мавпа була хижаком і багато в чому відрізнялася від сучасних мавп. Труп тварини заморозили й відправили до Англії на одному з транспортних суден. Ішла війна, і судно до англійських берегів не допливло. Десь біля берегів Мадагаскару транспорт був торпедований фашистським підводним човном. Єдиний доказ існування стародавніх мавп у горах Центральної Азії поринув у глибини Індійського океану разом з останками розбитого корабля.

Наука вимагає доказів. Тому загадкові мавпи-хижаки разом із сучасними африканськими динозаврами і сьогодні ще залишаються нерозкритою сторінкою в книзі природи. А розкрити цю сторінку було б дуже цікаво. Нова ланка вплелася б у далеко ще не повний ланцюг наших мавпоподібних предків, підтвердилася б ще одна легенда гір, і я, нарешті, дізнався б, чому загинули наші коні на Бель-Дарі.

Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.

Вони опустилися на пагорок, покритий жорсткою блакитнувато-зеленою травою. Між тонкими стеблами жовтів пісок.

— Порослі дюни, — сказав Івар, — внизу за кущами озеро.

— Я бачив його, — кивнув Інспектор, — коли огинали ліс.

— Дивно, що їх немає сьогодні. — Івар зняв сонцезахисні окуляри й, примружившись, уважно оглянув галявину й зелене кільце чагарників. — Зазвичай вони приходять сюди погрітися на сонці.

— Їх могла налякати наша поява, шелестіння гвинтів, — сказав Інспектор.

Він розстебнув ремені на грудях і обережно опустив зі спини мініатюрний ранцевий гвинтокрил.

— Ні, вони не полохливі, — м’яко заперечив Івар, — навіть товариські… Іноді здається, що все розуміють… Навіть думки, але…

Він не закінчив. Інспектор уважно поглянув на молодого біолога.

— Вважаєте їх розумними, Іваре?

— Не у земному сенсі, звісно… Проте їх поведінка не раз вражала мене й Леа.

— Я читав ваші статті. — Інспектор нагнувся, помацав теплий пісок, відтак приліг на спину, підклавши під потилицю долоні. Його сонцезахисні окуляри яскраво зблиснули, відбивши промені полуденного сонця. — Гарно тут, — продовжував він, підставляючи підборіддя й щоки сонячним променям, — майже як на Землі в середніх широтах. Не жалкуєте, що погодилися поїхати сюди?

Івар рішуче труснув головою:

— Ні… За ці два роки вдалося дещо зробити, дізнатися… Життя на Аості поступово відновлюється, хоча деякі представники тутешньої фауни, ймовірно, знищені повністю.

— Ви маєте на увазі риндлів?

— Не лише… Втім, з риндлями неясно. Невдовзі після нашого прильоту Леа бачила на околиці Західних боліт засохлий слід… Він міг бути залишений риндлем.

— Значить, тут не так безпечно, як ви вчора дружно стверджували разом з Леа. — Інспектор підвівся й сів.

— Західні болота далеко, — посміхнувся Івар, — у іншій півкулі, за межами нашого заповідника.

— Гадаєте, риндлі, якщо вони справді збереглися, стануть дотримувати ваших меж?

— Їх інтелектом ніхто ніколи не займався.

— Ще б пак.

— Але їх шкури й кістка іклів дуже високо цінувалися в минулому столітті. Риндлі були знищені чи не першими.

— Не зовсім так… Полювання на них вважалося найбільш престижним. Як колись — на левів і носорогів на Землі.

— З тим,