Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.

Оля раніше плакала, а потім почала втікати на річку або залазила сюди. Їй можна, бо вона була не така, як усі діти. І школи не любила, хоч і вчилась на «четвірки». Школа їй виписувала куртку або пальто на зиму і чоботи. Баба ходила і забирала тото, бо Оля встидалась.

Дівчинка позбирала всі листки, зв’язала їх травинкою і могла йти додому. Листки були їй ні до чого. Оля обігнула стару школу і пішла стежкою між липами. По дорозі вертались з роботи електрики, і вона спинилась, щоб з ними не стрічатись. Збоку йшов чоловік, теж вбраний, як електрик, у куфайці й касці. Він повернув голову до Олі, й вона побачила біле, як полотно, лице й чорні очі, що наче пронизали її наскрізь. То була одна хвиля, але дівчинку наче щось пришпилило до землі і по тілі їй пробігла дрож…

Перед вечором Федьо Баліцький пішов закривати курей, що вже повсідались. Жінка поїхала до доньки і мала там ночувати, тому він збирався до сусіди, аби збавити час. Хлопи, навіть ті, що в карти не грали, сходились тепер щовечора то в одного, то в другого і бесідували. Так було ще в ті давні часи, коли за радіо й телевізор ніхто не чув, а нафта коштувала задорого, аби одному сидіти при лампі.

Те, що побачив Федьо на донині не порізаних грушках, було щось інше ніж крук чи чорний кіт. На стовбурі сидів чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками й на колінах тримав капелюха. Федьо якось не подумав і спитав:

— Ви щось хтіли?

Той навіть голови не повернув. Федьо почув, що подих йому урвався і в голові задзвонило. Зір його впав на білі босі ноги того пана, не заталапані болотом. Баліцький не пам’ятав, що далі було, як він зрушився з місця й опинився на дорозі, що вела до ріки. Обудився від того, що хтось завів його до хати, де сиділи хлопи при лампі й курили.

— Нич не кажіть, Федю, нині нич не кажіть, — сказала твердо до нього Параня; аж тепер він впізнав, що то Параня. — Завтра рано скажете. А ви дайте горівки чоловікові, най трохи відійде. І нич не питайте! Ліпше десь тут переночує…

— Підете до мене, Федю? — спитав Юзьо.

Той згідливо кивнув головою, а очі мав неживі.

— Переночуєте в мене, а завтра жінка приїде.

Господар Петро Приставняк виніс з комори півлітра самогонки:

— Най моя баба що хоче каже, а я вас вгощу, хлопці…

Налив Федьові сто грамів:

— Пийте, Федю, раз-два — і нема! Але ж надворі зимно! Хоч би сніг не впав. Я ще матину на городі не спалив.

— Перший сніг має недовгий вік. Ще мусить бути трохи тепла.

— Тота зима була без снігу. Зле, коли зимно і нема снігу.

— Випийте і ви троха, Параню.

— Капілку хіба, о-о! — досить. Мушу вже йти. Привела вам Федя на гостину, то бавтеся.

Федьо не пішов зразу до Юзя, хоч і був перестрашений. Горівка трохи розвіяла страх, та й хто таке видів — лишати хату відкритою на ніч. Юзьо світив ліхтаркою, поки Баліцький шпортав ключем у замку. Легенький сніжок сипався на обору.

— Чого не поріжеш грушки? — спитав Юзьо.

— Нема з ким. Зять кожну суботу тепер робить. Може, ти поможеш? Я заплачу.

— Кілько?

— Десятку й півлітра.

— Мало.

Федьо ледь не плюнув межи очі тому жебракові. Пощо йому грошей?! Ні дітей, ні родини.

— Чому мало? Ніхто нині більше не дає.

— За просте дерево не дають… Думаєш, я не знаю, чого ніхто до тебе не йде? Люди дурні, а я побував у такому пеклі, що нині ніц не боюся.

— Завтра поговорим.

Федьо з обридженням поклав голову на чорну, як вугіль, подушку і загасив лампу, як тілько Юзьо виліз на піч. Кортіло дати копняка тому псиську, що, роззявивши пащеку з жовтими зубами, ніби сміявся над чужою бідою. Хтів зараз заснути, але сон не йшов до нього. До небіжки тестевої, якби та здумала їх навідати, Федьо, може б, і пожартував, але тут було щось інше. Тота мара хоче його доконати. І було би за що? За якісь грушки! Не він їх зрізав, най би пропали! І назад не посадить. Чого ще треба? Мусить бути якась рада. Хоч би покропити свяченою водою. О!

— Юзю, Юзуню! — озвався Федьо, але старий хропів, хіба пес засовався в куті.

Федьо боявся встати, бо й темно було, і пес міг би вчепитися в ногу. Та пусте. Знайде в коморі пляшку з свяченою водою, покропить, як не поможе, піде до священика, спитає.

Такі люди зависні, як хтось трохи ліпше живе! Не видять роботи, видять хіба маєток.

Три рази піяли когути, а перед третім разом Федьо задрімав, і приснилось йому, що він малий, без штанів, ходить по ріці й кидає до води камінчики. Сонячно, тепло, жовті квітки повилазили між камінням. Вода чиста, як сльоза. Запіяв когут. Баліцький збудився і побачив, що