Читати книгу - "Репетитор"

У ЦІЙ залі дорослішають стрімко і безконтрольно. Не за планом.

Замість декорацій — оргскло, вставлене у металевий каркас з дощатим дном, аби утворювати п'ять різного розміру паралелограмів, геть не схожих на ефемерні креслення з геометрії. До цих геометричних фігур можна доторкнутися рукою. Відчути тепло і звуки іншого світу. Зазирнути йому у вічі.

Але це дається не одразу, як не одразу скидає з себе дорослий тіснувату, але таку звичну шкіру дитини.

Перші місяці він робить обхід строго на відстані, намагаючись не шуміти і не застрягати довше ніж на дві секунди на одному місці. Перебігти з сачком у витягнутих руках, де тріпоче їжа, від коридору до клітки, хутко відчинити заслінку, незграбно витрусити вміст на пісок, блискавично накинути защіпку, відбігти, вернутись, перевірити надійність замка… І оте відчуття невідривного погляду — з того іншого світу. Зимно у добряче нагрітому приміщенні. І піт на чолі.

Бо лектори в цій залі зовсім не схожі на шкільних.

Абома. Двометровий удав з темними і світлими плямами на червоному тлі. Скручений кільцями видається довшим. Спокійний, виважений. Любить воду, щурів і ніч. Миші — дріб'язок для нього; душить їх за звичкою, без особливого задоволення.

Великоокий полоз. Три метри з копійками. Навіть без тих «копійок» виглядає завеликим, щоб видаватися справжнім. З шурхотом циркулює між каменями і водоймою. Кольору брудної кориці, з великими очима і світлим черевом. Мусить мати багато простору, світла і тепла. Жаб приймає як належить.

Стріла-змія. Вузька і тонка. Неначе цівка піску серед піску, а на ньому поздовжні темні пасмуги. Делікатно досягає у довжину лише одного метра. Але ящірок заковтує жваво і цілими, не згірш за своїх більших родичів.

Жовтопузик. Кажуть, що ящірка, але конкретно косить під змію, тому, певно, і втрапила до цього клубу. Щільний лускатий панцир, якому було б важко розтягуватися під час поїдання великих кавалків, коли б не шкірні складки по боках. Завдяки їм може жерти все, що дають: комах, мишей, м'ясо, варені яйця і картоплю, а також, як експеримент, — полуниці й банани. Балдіє від лежання у теплій воді й риття в піску. Словом, свиня — вона і в тераріумі свиня.

І п'ята клітка. Порожня. Чому — ніхто не каже. А з нього вистачає й чотирьох. Чотирьох рептилій і шефа.

Пропрацювавши на нього три роки і вісім місяців, Андрій Шелепінський робить власний переклад давньої Славкової характеристики і, здається, тварини з ним погоджуються: його шеф — скупий, лінькуватий, байдужий у всьому, що не стосується його ХОБІ, але змушує себе чинити, як належить. Як каже Біблія, як пишуть правила і закони. Тому він вірний, слухняний, вихований сім'янин. Тому хороший фахівець і терплячий співрозмовник.

Аж поки настає час повертатися до особнячка і ТИХ, що у клітках. Тут він зовсім інший.

Одержимий.

Закоханий у власний страх по самі вуха, смішні, як локатори.

Пояснивши один-єдиний раз, що і як треба робити, він далі не звертає уваги на нового працівника. Жодної. Питатись про щось не варто, просити допомоги — тим паче. Може, приїхавши з міста, годинами стояти перед якоюсь кліткою, а може втиснутись носом у скло і викрикувати в замкнутий простір напівкоманди-напівпогрози. А якось приніс знадвору палицю і заходився гамселити нею по клітках, добиваючись, аби налякані арештанти позвивались у клубки або поховались у сховки, однак при цьому був дуже обережний, цілився в металеві каркаси, а не в скло.

І жодного разу не привів нікого похизуватися своєю колекцією.

Одноосібний володар царства обтічних форм, роздвоєних язиків, холодної крови і теплих барв висушеної далекою пустелею шкіри. Гадає собі, що володар.

Що думають арештанти — невідомо, але щораз спільно з ними прислухаючись до кроків і намагаючись вгадати, у якому настрої прибув володар, Андрій Шелепінський внутрішньо скручується у клубок, втягнений у протистояння, де позицію людини він вже прийняти не годен, а позицію тварин — ще не здатен.

Допоки шеф не примушує його глянути на тераріум очима змії…

Авітаміноз — це така штука, від якої у людини випадають зуби і волосся. У змії руйнується роговий покрив і запалюються очі. Але спочатку вона відмовляється від їжі. Категорично.

Якось він помічає, що удав не реагує на велику апетитну ящірку. У суботу не реагує, у неділю не реагує… У «Грін Піс» ця солідна зміюка начебто не подавала заяви, надміру постити — за нею теж не водилося…

Недовго думаючи, він бере і доповідає про це неподобство шефові. Дурний, а не лікується.

Як він дізнається потім, попередні зміни доглядальників теж помічають удавові примхи, але не збираються підіймати зайвого галасу: не реаґує, хай не реаґує, баба з воза — кобила… точно, на перекур. Вони ж бо добре пам'ятають, як колись захандрив мешканець порожньої тепер клітки і що тоді витворяв засмучений шеф…

А він цього не знає. Тому доповідає. Чим засмучує шефа невимовно.

Через прірву літ він пам'ятатиме оте жахітливе заціпеніння, яке заполонить його — так, його, Андрія Шелепінського власною персоною — у клітці з абомою… Він пам'ятатиме гаряче (сорок градусів) повітря, хрускіт піску під ногою, сліпуче світло низько над головою і дику неправильність у світобудові: кути не такі, як ззовні. Чомусь. Потім до нього доходить, що кути паралелограма ззовні мають лише двісті сімдесят градусів, а решта дев’яносто знаходяться всередині, і коли звідти переходиш сюди, починаєш розуміти, що дев’яносто — це дуже мало. Що Земля — кругла, і світ навколо повинен мати триста шістдесят градусів. Можна більше, аби не менше…

Такими припадочними думками він намагається відволікти себе від однієї-єдиної думки, що дряпає кігтиками потилицю: за спиною, на відстані двох кроків обвиває каміння своїм пружним лискучим тілом УДАВ. І між ними немає огорожі зі скла.

А дверцята зачинені на заслінку. І краще не пробувати