Читати книгу - "Марина — цариця московська"

— Я, бабусю, я. Але ниньки на серці в мене осіння погода: то хмарно, то ясно, то сухо та затишно, то мжичка занудлива й крижана, безпросвітна... Поворожи мені, бабусю...

— Яка я... ворожка?

— Ворожка, ворожка! Ти вгадуєш, що завтра-позавтра лучиться і яким боком доля повернеться. Поворожи. Або втіш мене, або вбий, якщо вісті лихії...

— Господь з тобою, дитино! Я тебе до життя першою на руки прийняла, пуповину тобі перев’язувала, то чому маю тебе... вбивати? Бодай і лихими вістями — цур їм! Хай ідуть від нас, від замку, від Самбора туди... На болота, у хащі дрімучі. А поворожити — поворожу. Сьогодні субота — сьогодні й поворожу. Субота для бабських ворожінь — найвірніший день. Замовлю собі сон віщий, він і скаже-покаже, як там твій суджений.... У Москві вже чи ще ні... Хоч чує душа — все в тебе складається добре. А що далі буде, то... Поживемо — побачимо...

Ну що б, здавалося, таке — сон? Як свідчить наука — фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів...

Гм... Так-то воно і... І досі наука точно не встановила: а що ж це таке — сон? Бо маємо золотий сон, що дає приємне сновидіння, відчуття щастя, насолоди, але маємо й лихий, страшний — цур йому!

Бабця Софія могла у себе викликати віщі сни.

Замовляла їх перед сном — ніби якісь послуги. І віщий сон неодмінно до неї приходив — як з іншого світу, незбагненного і недоступного сьогодні людині.

Отож, бабця й замовила віщий сон на Марину — що чекає дівчину в найближчі дні. Які вісті — добрі чи — тьху, тьху! — лихі прилетять до неї?

В суботу ввечері довго молилася до образу Діви Мрії, молилась, аж доки не відчула на душі полегкість і чистоту, що її окропила сльозами. Взяла шматочок хліба, посипала дрібкою солі і поклала його під подушку. Та й лягла, велівши (кому? Собі? Чи силам якимсь потойбічним?): приснись мені сон, та не який-небудь, а — віщий... Просвіти мене, що завтра-позавтра з Мариночкою буде, які вісті її чекають?

І тихо заснула, як дитина невинна й безгрішна...

— Бабусечко Софієчко, чи замовляла ти віщий сон на мене? — вранці, як тільки-но з’явилася няня, друга мамка її, кинулась до неї Марина, на якусь мить забувши, що вона вже царська наречена і мовби цариця, бо відчувала себе маленьким дівчатком-курчатком, як називала її бабця, коли вони були наодинці і нікого з Мнішеків не було поруч. — Замовляла? Сон віщий?

— А то ж який іще.

— І він приходив до тебе?

— Приходив, дитино, приходив.

— І що тобі снилося?

Марина завмерла, аж дихання, що враз посилилося, стримала.

— Буцімто стою я біля брами, що в замок веде, на подвір’ї його. Стою по сей, значить, бік, а ось по той бік у браму хтось грюкає. Наче вимагає, аби йому хутчій відчинили. Рано-раненько так, ні світ ні зоря, тільки зоря-зоряниця почала світитися. І хто б це, думаю? Відчиняє варта браму, а там... (Марина завмерла не дихаючи.) А там... Кінь. Похідний. Змилений, з розкуйовдженою гривою. На задні ноги звівся, а передніми копитами б’є у браму. Та ірже, як не каже: відчиняйте пошвидше!..

— Кі-інь? — Марина перевела стримуваний подих і явно розчаровано зітхнула: — Ну й що ж, що кінь? А де ж тут віщий сон?

— Сон, моя голубко, прямо нічого й ніколи не каже. Він картинки подає, а вже ти їх і тлумач... От і мені коня послав. Цей сон треба такечки товмачити: то не простий кінь.

— А який же?

— А такий... Посланий до нас самим царем Дмитрієм. Кінь, який копитами бив у браму, вимагаючи, щоби йому відчинили, означає гінця, який на коні вже мчить з Московії у Самбір. З вістями від Дмитрія до тебе. Ось-ось той кінь з гінцем домчить до Самбора, і вершник загупає в браму: відчиніть! Ім’ям його величності відчиніть! З важливими вістями до пана воєводи. Ось що означає кінь у моєму сні. А ще зуби шкірив — то вісті він принесе добрі.

— Шкірив зуби і... добрі вісті? Який тут зв’язок?

— Щоб ти знала, дитино моя, коняка шкірить зуби, коли посміхається. Доброту свою показує.

— Тебе цікаво слухати, бабусечко, але, даруй, я вже наслухалась твоїх казочок...

— Ще послухаєш. Повір мені, мчить до Самбора гонець від царя Дмитрія з добрими вістями. Не інакше як цар у Москві вже. От чому кінь шкірив зуби і посміхався. Буде такечки, а не інакше.

Сьогодні пошта — звичне для нас поняття: поштові відправлення, що їх пересилають підприємства зв’язку, листи, газети, журнали, посилки, грошові перекази, а також під терміном «пошта» розуміється ще й установа для пересилання кореспонденції...

У ті часи такої пошти у світі ще не було. Але пошта існувала чи не з правіку. Принаймні ще в Ассирії, Персії, Єгипті, Стародавньому Римі було налаштовано естафетний зв’язок за допомогою кінних і піших посланців.

Потім у Західній Європі з’явилася централізована королівська пошта. В Росії (на Україні теж) була повинність населення виставляти для княжих, згодом царських, гінців коней з повозами. А вже потім почали створювати поштові станції (ямські двори) з кіньми і поштарями...

Це сьогодні в Києві є науково-дослідний інститут поштового зв’язку, а тоді...

— Капітана Маржерета до мене! — крикнув на ходу цар Дмитрій, і миттєво перед ним виріс Жак Маржерет — високий, худий, рудий, аж вогнистий, в ластовинні,