Читати книгу - "Відьомська доба"

Клав стенувся:

— Дюнко!

Голос його потонув у гуркоті.

Поїзд був пасажирський, далекого прямування; над головою Клава миготіли бліді плями вікон і розводилися по перону, іржавій огорожі, траві та чагарниках… І по обличчю дівчини, яка стояла неподалік.

— Дюнко…

Грюкіт урвався. Клав мимохіть торкнувся вух; стукіт коліс неприродно швидко зник, наче потонув у ваті.

— Гей…

Дюнка стояла внизу. Він бачив тільки її очі, що гарячково виблискували у мороці:

— Підемо, Клаве… Злізай.

Він незграбно зістрибнув і мало не підвернув ногу. Спробував упіймати її долоню — але вхопив порожнечу.

— Ідемо ж…

Здалеку тонко вискнув тепловоз, і Клав знову відчув, як завібрували незримі рейки.

— Ходімо…

Йому примрілося, що від очей її світла більше, аніж од ліхтарів. Він ступив до цього сяйва, наче зачарований; у голосі Дюнки виразно бриніло нетерпіння:

— Пішли.

Він слухняно рушив услід, через несподівано високі шпали, намагаючися не ступати на слизькі, мов крига, смуги рейок. Віддалений шум поїзда не наближався — але і не віддалявся; тьмяний вогник попереду зі скреготом пересунувся убік; автоматична стрілка надала йому нового напряму.

Клав не бачив Дюнки. Він відчував її присутність — трохи попереду.

Раптом озирнулась; очі її спалювали темряву. Дощенту:

— Клаве… я тебе…

— Я також, — заквапився він. — Я люблю тебе. Зачекай!..

Три білих ока виринули нізвідки. Хвиля гуркоту. І — гудок, від якого нутрощі Клава злиплися в один судомний клубок.

Надто багато часу пішло на те, аби зрозуміти, праворуч кидатися чи ліворуч; тепловоз мав величезну, темно-червону морду з двома фосфоресцентними оранжевими смугами, широкою і вузькою; у центрі залізної пики Клавдій або роздивився, або вигадав круглу емблему машинобудівельного заводу. Стирчить уперед залізна борода; падає людське тіло і котиться під неї. Під гуркотливе черево, що перетворює кістки на борошно…

Сльота. І зірок немає.

Він лежав на животі й обома руками чіплявся за всохлий жмут минулорічної трави, а поруч, на відстані десяти сантиметрів, скреготало чорне залізо. Так, що тремтіли і земля, і людина, яка лежала на ній.

Він устиг зійти з колії своєї долі. Коли ця сама доля з’явилася в образі потворного товарняка, що підкрадається непомітно.

Літня жінка в лікарському халаті, з ординарним обличчям, яке важко запам’ятати, довго переводила погляд з розбитого вікна в машині на запухлу Івгу. І знову на скло.

— Потребуєте допомоги? Аварія?

— Дякую, пані Сато. Дівчині краще; прослідкуйте, щоб охоронець біля воріт перевіряв документи.

— Але, патроне, він упізнав вас.

— Поясніть йому, що він повинен питати перепустку. У ВСІХ. Абсолютно; тепер ми з дівчиною підемо вниз, нам потрібен проводир з ключами…

— Я сама могла б…

— Коли вас не обтяжить…

Зо три хвилини вони чекали, поки жінка вийме з сейфа низку ключів, а з високої шафи — два білих халати. Крохмальна тканина гостро пахнула дезинфекцією — Івгу пройняв мороз од терпкого шурхоту — довелося закотити надто довгі рукави.

У коридорі запах посилився. Івга з дитинства ненавиділа його — характерна атмосфера медичного закладу. Непевне світло денних ламп, вазони з неприродно яскравою зеленню, чистий лінолеум.

— Це лікарня?

— Так. Я тобі згодом поясню, що це.

Голова вибухнула новим болем, Івга не втрималась, піднесла руку до скроні. За коридором — сходи вниз; двоє широкоплечих хлопців у халатах — їхні пози були одночасно погрозливі й розслаблені. Перед жінкою з ключами обидва витягнулись, перед Інквізитором — стали струнко.

— Тут стрімкі сходинки, візьми мене під руку.

Івга слухняно намацала його лікоть; знову легкий розряд од першого дотику. Не неприємно. Навіть заспокоює…

Жінка відімкнула двері. Ще одні, ще. Підозріло багато замків. Надто різко блищать нікельовані ручки.

Коридор, короткий і глухий, вперся у стіну; праворуч і ліворуч були двері, Івга не рахувала їх. У кожній — зачинене віконечко; в’язниця.

Жінка прочинила одне з них. Зазирнула; запитально поглянула на Інквізитора. Той кивнув:

— Відчиняйте.

Двері відчинилися без жодного звуку. Наче не важка броньована стулка, а двері спальні. Добре тут змащують завіси…

— Івго, йди сюди.

— Не хочу.

— Подивись. Так треба.

Її взяли за плечі й поставили в проріз дверей. Запах дезинфекції… І ще один, недобрий, моторошний присмак. Важке повітря, мов у палаті тяжкохворого.

Кімната видалася Івзі великою, наче бальна зала, і такою ж порожньою. Коли б не п’ять… ні, шість ліжок уздовж стін. Під сірими ковдрами — обриси скоцюрблених тіл. Голені голови на білих подушках; одне ліжко шкіриться смугастим матрацом. Порожнє.

Для неї… Божевільна… Вона — божевільна відьма. Божевільма.

— Ми можемо ввійти.

Сама того не бажаючи, Івга намертво вчепилася у лікоть супутника:

— Це… хто?!

— Подивись.

Вельми божевільна…

П’ятеро жінок на ліжках в однакових позах — з колінами, підтягнутими до живота. З широко розплющеними, тьмяними, безтямними очима. Ніхто з них не відреаґував на відвідувачів — ніяк; на напіврозтулених губах зблискує слина.

— Не бійся, Івго.

— Можна мені піти?

— Так. Достатньо.

Пані Сат чекала в