Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Він сказав…

Денис не договорив, бо почув шкряботіння в двері та жалібне нявчання. Він кинувся відчиняти. Макс ледь тримався на лапах, ліве вухо у нього виявилося порваним, хвіст помітно порідшав, на шиї було видно рану. Денис присів і не знав, як взяти друга так, щоб не зробити йому боляче. Нарешті він обережно доніс Макса до ліжка і поклав.

— Що, догулявся? — поцікавився Пашко.

Макс лише ледь чутно нявкнув, розмовляти він уже не мав сил. Денис сердито поглянув на Пашка:

— Ти що, насміхаєшся з нього? Як ти можеш взагалі? Ніби це просто кіт…

— А не треба було на гульки ходити! Хіба незрозуміло, що тутешні коти не будуть раді бачити чужинця?

— Як такий розумний, то чому не пояснив це йому сьогодні зранку? Що нам робити тепер? Як вилікувати Макса?

— Ну от що, — промовив Пашко. — Я зараз сходжу до тієї жінки, в якої придбав мазь для фарбування шкіри. Вона дасть мені якихось ліків.

— А може, краще звернутися до ветеринара? — невпевнено поцікавився Денис, поглядаючи, як на таке зреагує Макс. Той би, мабуть, обурився, але не мав на це сил.

— Воно б, звісно, можна. Але звичайні ліки діятимуть повільно. А ця жінка колись поставила мене на ноги за два дні, при тому, що всі вважали: я помру.

— А, тоді — звичайно… Тільки швидше, будь ласка.

І Пашко пішов. І знову був довгий вечір, але цього разу до нудьги додалися хвилювання за життя і здоров’я друга. Вже вночі Пашко повернувся і приніс ліки. Максові помастили рани і дали випити якоїсь неймовірно гіркої настоянки. Він при цьому стогнав і жалівся. Виявилося, розмовляти він таки може.

Вже за два дні Макс почувався набагато ліпше. Отже, Денис наважився лишити його самого в кімнаті й вийти пройтися містом. І що ж він почув?! До міста приїхали цигани! «Можливо, це зовсім інші цигани, — заспокоював себе Денис. — Не варто передчасно радіти. А коли й ті — ще може бути нелегко відбити у них нашу Іринку».

Він примчавдо кімнати, як на крилах.

— Максе, у нас з’явилася маленька надія на поліпшення нашого становища! Ввечері ми підемо на головну площу міста. Тобто я піду сам, тобі ще не можна. Якісь цигани приїхали. Може, це ті самі?

— Цигани?! — Максові очі спалахнули. — Але шансів, що то саме ті цигани, дуже-дуже мало.

— Знаю.

— Я піду з тобою! Понесеш мене у торбі?

— Ще чого! Тебе у тому натовпі задавлять.

— Денисе, якщо ти не візьмеш мене з собою, я піду сам.

— Здурів ти, чи що? Ти і по кімнаті ледь ходиш!

Сперечання перервав прихід Пашка. Він зранку десь пропадав: пішов, ледь почало розвиднятися, і не казав куди. Денис відразу ж повідомив йому новину.

— Цигани? — перепитав Пашко. Схоже, він думав про щось інше.

— Ну пам’ятаєш, ми розповідали тобі про Іринку, нашу подружку? Її вкрали цигани. І я піду подивлюся на тих, що приїхали. Може, це вони.

— Сьогодні? Що ж, схоже, сьогодні ми востаннє пообідаємо разом. І, може статися, більше не побачимось.

— Чому? — не зрозумів Денис.

— Я натрапив на одного чоловіка, через якого можна дізнатися, де мої батьки. Це капітан шхуни, що перевозила свого часу людей на продаж. Думаю, він займається цією брудною справою і тепер. Хіба що рідше. Спробую домовитися з ним, можливо, натисну на нього трохи.

— А ти впевнений, що це безпечно? У такого бандита, безсумнівно, є охорона, — промовив Денис, а потім подумав, що марно він це казав.

Так чи інакше, але Пашко мав зустрітися з капітаном шхуни. А Денис із Максом мали шукати Іринку. А потім — шукати амулет, Марічку. У кожного — свої справи. Настав час розлучатися. Хоча передбачення на Білому Камені говорило: «Кого обрав у супутники, з тим — аж до дня перемоги над спільними ворогами», Пашко не міг витрачати часу на споглядання виступу циган. Шхуна відходить увечері. Та і що за спільні вороги? Розбійники на чолі з отаманом? Але їх неможливо перемогти, принаймні цього не зробить він із хлопчаком і котом. «Макс би образився, коли б дізнався, що я думав про нього як про кота,» — спало на думку Пашкові.

Обідали в невеселому настрої, хоч їли смачний сир і духмяний пиріг. Звичайно, давно не доводилося куштувати чогось подібного, отже, їжа здавалася взагалі казковою. Пашко придбав цю смакоту, щоб влаштувати хороший прощальний обід. Йому не подобалося слово «прощальний», але чомусь саме воно лізло в голову. Іноді хтось із друзів згадував якийсь кумедний випадок із їхньої довгої мандрівки, і за столом ставало веселіше, але потім сум знову прокрадався в серця.

Коли підвелися з-за столу, виявилося, що всім уже час поспішати. Збиралися швидко, прощалися також коротко. Денис забрав таки в торбу Макса, ніби відчував, що більше не повернеться до цієї кімнатки.

На міській площі товпилося неймовірно багато люду.

— Не розумію, що тут відбувається? Невже такий натовп через якихось циган? — промовив Денис ніби сам до себе. Він спробував пройти трохи далі, але не