Читати книгу - "Гілея"

Потім настала черга Настуні розповідати про новини. До самого ранку й проговорили. Хоч як умовляв Настуню батько залишитися на випускний вечір, та вона на своєму:

— Поїду, тату, бо мама жде, ми вже вас вдома привітаємо.

У містечку Настуня дещо купила в магазині і пішла до нафтобази: може, трапиться якась машина. Їх тут було чимало, та до Семидолів жодна не йшла.

— Я тобі скажу, якщо попутна трапиться, — пообіцяв завідувач і припровадив Настуню до маленької дощаної комірчини. — Посидь отут.

Настуня поскладала вузлики в куточку і сіла біля хиткого столика, застеленого газетою з чорнильними плямами. Її увагу привернув великий чорний заголовок: «Розкрадачі та їх покровителі». Настуня почала читати і відчула, як ударила кров у її обличчя. Якийсь чоловік писав, що в Ольвіопільському районі потурають розкрадачам колгоспного добра, не всі справи передано слідчим органам, більше того, секретар райкому партії т. Мірошник узяв під свій захист одну доярку з колгоспу Семидоли, яку треба було суворо покарати... І ще писав цей невідомий сердитий чоловік, що «варто відповідним органам зробити відповідні висновки».

Настуня подивилася на число, газета була позавчорашня, отже, він уже прочитав її. Раптом задзеленчав допотопний телефон, що висів на стіні. Дзвонив настирно, аж поки не прибіг захеканий завідувач і не зняв трубки. Він довго комусь пояснював, що не може дати й грама пального.

— Якщо будуть дзвонити, скажеш, що мене нема, — наказав завідувач і пішов до своїх великих чорних чанів.

«...відповідним органам зробити відповідні висновки...», — думала Настуня, намагаючись уявити ці «відповідні» органи і висновки, але з цього нічого не виходило, її охопив страх: що ж тепер буде з Мірошником? І все через неї, «доярку із Семидолів».

Уже втретє затарабанив телефон, Настуня зняла трубку.

— Нафтобаза? — почула вона знайомий голос. — Це — Мірошник, мені потрібен...

— Здрастуйте, — не дослухавши, промовила Настуня, — тут, крім мене, нікого нема.

— Настуню, що ти там робиш? — після хвилинного мовчання запитав Мірошник.

— Я... чекаю... на машину.

— Зажди, я зараз приїду.

Ні в якому разі не хотіла зустрічатися Настуня з Мірошником, тому, забравши свої вузлики, вийшла за ворота і попростувала стежкою за містечко. Йшла прудко, немов тікала від нещастя, хоча в душі билося бажання побачити Мірошника. Це бажання виникало в неї завжди, коли вона згадувала їхню зустріч того зимового вечора. Настуня ставила тисячі перешкод цьому бажанню, але всі вони були вразливі й недовговічні.

За всю зиму вони бачилися двічі. Перший раз, коли Мірошник завітав до них на ферму. Він цікавився надоями і раціонами, Настуня відповідала невлад і голова колгоспу те й робив, що підказував їй. Доярки, слухаючи цю розмову, ледве стримували сміх, а коли поїхав секретар, то вже дали волю своїм здогадкам і фантазії. Друга зустріч їхня відбулася після районної наради тваринників. Мірошник поздоровив Настуню з цікавим виступом і сказав, що їм треба поговорити. Більше нічого й не сказав, бо оточили його доярки та голови колгоспів, а Настуня тим часом вийшла з клубу, відшукала колгоспівську машину, запнулася великою хусткою і принишкла в кузові. Потім вона бачила, як вийшов Мірошник, шукаючи когось очима...

Оце такі зустрічі. Жодного слова не було сказано про їх стосунки, жодної згадки не було про ту першу розмову в хаті Сторожуків, а Настуні здавалося, що вони поговорили про все. Принаймні вона недвозначно відповіла Мірошнику, правда, мовчки, але він повинен був зрозуміти, що то не до неї були звернені його слова. Вона не могла сприйняти Мірошника просто, як звичайну людину, а тим більше закоханого в неї, якусь доярку з Семидолів. У цьому було щось неймовірне, протиприродне, чого не могла збагнути сільська дівчина. Для неї він був у першу чергу секретар райкому, чиїй волі підкорялося все життя району, і, звичайно, був людиною особливою. І те, що він сказав, що не може забути її краси, її очей, було схоже на казку.

Настуня чула, що її наздоганяє машина. Хотілося провалитися крізь землю, стати невидимкою, розтанути к цьому степу, але це була не казка. Машина зупинилася, Мірошник відчинив дверцята:

— Чого ж не почекала?

— Так.

— Сідай, Настуню.

— Ні, я піду...

— Сідай, — допоміг укласти вузлики. Рушили. Після мовчання тихо сказав: — Чому ж ти не залишилася на випускний вечір? Завтра з батьком і поїхала б.

— Ніколи, сівба починається.

— Хіба доярки теж у поле підуть?

— Усі підуть... А батька ми вдома поздоровимо, взводом...

Ще кілька якихось запитань і відповідей. Роман відчував збентеженість дівчини і невидимий рів, що розділяв їх, але не міг подолати його. Він розумів, що заважає їм прокласти хоча б хисткий місточок: «Настуня ні на мить не забуде, що їде не просто з Романом Мірошником, а з секретарем райкому. Чого варті лише її відповіді».

— Як же ти живеш, Настуню?

— Норми перевиконуємо...

— Я не про те. Що сталося в тебе за останній час?

— Дві корови отелилися...

— Я шкодую, що мені не вдалося зустрітися з тобою тоді після наради... Я тобі колись говорив...

— Ви собі можете дозволити говорити все...

— Настуню, навіщо ти так?

— Я не знаю, чого ви хочете від мене... Станьте, я зійду...

Роман різко загальмував і обернувся до дівчини. Дивилася на нього синім смутком. Ці глибокі розумні очі перекреслювали почуті слова, якими вона захищала свою гордість і самолюбство.

— Якщо ти забула, то я повторю те, що сказав тоді у вашій хаті...

— Не треба... Я лише хочу попросити вас пробачити мені. — Настуня ніяк не могла знайти ручку,