Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Ти точно це бачив? — перепитав Єрофеєв.

Ліберман підвівся, поклав руку до серця, подивився в очі комполку.

— Урочисто клянуся Розою Люксембург, — сказав комісар, і Єрофеєву після такого нічого не залишалося, як повірити. Бо ж Роза Люксембург — свята революції, комісар Ліберман носив при серці її портрет і якщо вже поклявся її ім’ям, то тут можна було не сумніватися.

— Не розумію, як це так? — розвів руками комполку.

— Та і я не розумію, як! Але то неважливо! Бо натомість я розумію, що якби ось такого велетня поставити на службу революції, то можна було б великі справи робити! А якщо виробити їх кілька тисяч? Та ми б за рік усіх ворогів революції розтовкли по всьому світу! — Ліберман знову підхопився і заговорив голосно. — Ось чому треба негайно сповістити Москву! Там спеціалісти є, окремий відділ чека, який цим займається! Треба, щоб вони негайно прибули сюди!

— Що ж це виходить, революцію будуть чудовиська робити? — сумнівався Єрофеєв. — Якось це неправильно. Трудящі мусять піднятися, узятися за зброю і… той, як там кажуть, на власних багнетах установити комунізм на всій землі.

— Це було б добре! Але ж треба дивитися правді в очі! У нас могутні вороги! Які можуть не дати своїм робочим і селянам підвестися! То нам треба прибрати цю наволоч, щоб вона не заважала переможній ході революції!

— Але чудовиська… — аж скривився Єрофеєв.

— А хоч би і чудовиська! Та будь-хто! Хоч нечиста сила! Головне, щоб революція перемогла! — кричав Ліберман.

— Просто якось недобре виглядає, — нерішуче бубонів Єрофеєв.

— Що там некрасивого? Сам подивися! От у нас кулемети англійські, «максими». Начебто вони чужі, з буржуазної Англії. Але ж вони на благо революції служать! Так і те чудовисько буде на її перемогу працювати! Ти тільки уяви, Андрію! Якби мати тисячу таких солдатів, яких і снаряди не беруть! Це хоч тепер можна всю контрреволюцію тут розбити і понести волю народам світу! — Комісар знову нервово заходив кімнатою. — Це такий крок до перемоги всесвітньої революції! Величезний крок! — Ліберман стягнув кашкет і втирав ним піт, який виступив на його чолі. Єрофеєв знову перелякано дивився на комісара. Особливо на його вуха. Господи, що ж це за вуха! Налилися червоним, пульсували усі, страшно дивитися було, хотілося рубанути шаблею і відсікти їх геть, наче жаб якихось, що присмокталися до комісарської голови! Комполку ледве відвів погляд і кивнув, мовляв, згоден. Знав, що товариш Ліберман всією душею за революцію, то не буде абищо торочити.

Ліберман зупинився, про щось міркував.

— Ми не будемо чекати! — закричав комісар. — Виступимо зараз же! Оточимо будинок фон Шпіла, щоб чудовисько нікуди не втекло! Вперед! — Комісар побіг до дверей.

— Борю, стій! — Єрофеєв схопив товариша за руку.

— Що? Треба поспішати!

— Вуха сховай! Ти ж комісар, — Єрофеєв і сам почервонів, бо йому незручно було бойовому товаришеві вказувати його ваду.

— А! От чорт! Забув! Це ж треба було так вляпатися! — Ліберман заходився ховати вуха під кашкет.

— А чого одне діряве? — спитав комполку.

— Куделін прострелив.

— Як він тебе не вбив?

— На потім залишив. Хотів помучити. Та не встиг.

— Куделіна чудовисько теж вбило?

— Та куди там! Втік, гад! Тільки побачив, куди все повертається, так і втік. Чудовисько і мене б убило, та я мертвого вдав. Навіть не дихав, поки воно поруч ходило. Ну все, сховав чортові вуха! Ходімо!

Вони вийшли, Єрофеєв наказав виступати. Солдати були невдоволені, бо ніч вже скоро, але супроти командира піти не наважилися.

Чет, Міра та Дубківський їхали полем. Дубківський примудрявся ще читати якийсь зошит. З будинку фон Шпіла він, як виявилося, узяв їх декілька.

— Що читаєш? — спитала Міра.

— Спогади барона. Про те, як все трапилося.

— Що саме?

— Що він оселився відлюдником на пагорбі, оточеному болотами.

— Хіба він там не завжди жив?

— Ні. У нього був будинок у селі, в Шпилівці. Там барон жив разом з жінкою і дітьми. Їх у нього було троє, старший син вчився у кадетському корпусі, а двоє доньок жили з батьками. Барон пише, що це було ідилічне життя. Він любив своїх селян, побудував для них школу, лікарню, церкву. І селяни його любили, аж поки не відбулися хвилювання 1905 року, які призвели до трагедії.

— Ваш чудовий народ їх убив? — спитала Міра з презирливою усмішкою. Дубківський скривився.

— Ну навіщо ви так, Міро! Просто люди вимагали собі землі. Це ж їхня земля! Українська земля мусить належати українцям, а не всяким там фонам! Селяни вимагали збільшити їм наділи. Але барон і слухати не схотів, поводився зухвало, сподівався на сотню козаків, яка була поблизу. Та потім сотню відкликали на охорону полювання харківського генерал-губернатора! Селяни довідалися про це і прийшли до будинку барона. Того, який був у Шпилівці. Ми проїздили обгорілі руїни, то вони. Так ось люди вимагали землі, а барон сказав, що не віддасть ані п’яді. Як пише барон, його розлютило, наскільки швидко селяни забули всю його