Читати книгу - "Навіщо читати"

У цьому східному готелі, де я найняв кімнату, щоб завершити книжку й мати змогу плавати зимою, юні подружжя англійців сидять довкола басейну з News week і романами Майкла Крайтона[168]. Романи пасували до газети. Гадаю, що на життєвому шляху мені ніколи не трапився хтось, хто читав би велику книжку. Ніколи. Ніхто. Мене це неймовірно дивує. Здивування змушує самому собі повторювати запитання, щоб ударити в гонг у глибинах моєї пам’яті: ніколи? ніхто? таки ні. Жодного разу наступного після одруження дня, у жодному сільському саду, на жодному пляжі, біля жодного басейну, в жодному поїзді, жодному літаку, жодному авто, ніде й ніколи-ніколи-ніколи я не бачив, аби бодай хтось читав Пруста, Малларме, Толстого… Хто ж тоді читає шедеври?

Хоча, ні, а майстер хутряних виробів моєї мами. Мені було 12 чи 13, я поїхав із нею до По, де вона на літо здавала на зберігання в холоді своє манто. Той старий, елегантний, з прямою спиною чоловік читав за прилавком томик із серії CUF. Привітний, він відклав його й зайнявся манто так само уважно, наче йшлося про збереження якогось дуже старовинного скляного виробу. Був це латинський автор чи грецький? Я вже не пригадую, а так тепер хотілося б знати. Неможливо. Саме в цьому полягає призначення художньої літератури: заповнювати прогалини невігластва уявою.

Починаючи з 2006 р. у Франції друкується й розповсюджується New York Times, тоді як доти можна було знайти лише імпортований великий недільний номер за чотирнадцять євро. Тепер номер коштує шість євро, це та сама газета, що й у Сполучених Штатах, хоча й у національній версії, що позбавило нас від приємної Metro Section, в якій подають новини про Нью-Йорк; вона без кольорового друку й трохи менша за форматом, сфотографована, напевно, зі спалахом; менш приваблива, наче ненатуральна. У будь-якому разі читати газету за кордоном і читати її в своїй країні — зовсім різні речі: вона «видихається». Те саме з регіональними газетами, які читаєш в іншому регіоні. У цьому полягає різниця між журналістикою та літературою, яка втрачає значно менше сутності після переїзду. Сутність властива літературі як такій і передається читачеві, вона значною мірою є зовнішньою щодо журналістики, її привносять читачі. Література — це творчість, журналістика — інтерпретація.

Журналістика пов’язана тільки з газетним папером. У газетах інколи буває література, як і журналістика трапляється в низці книжок, які хиріють, як вийняті з горщиків квіти, як, скажімо, мемуари зарубіжних політичних діячів. Преса — це компроміс із публікою. У літературі інша відмінність, яка є тим, чим вона є, і на зустріч з якою евентуально приходять читачі. Здійснивши акт вибору, вони є дорослими, а не якоюсь більшменш неокресленою й неуважливою цілістю, яка вранці споживає новини разом із круасанами.

Журналістика — це повторюваність образів, спрямована на приглушення жорстокості речей. 11 вересня 2001 р. і далі цілими днями всі канали американського та європейського телебачення раз-у-раз передавали відеозапис літаків, які врізаються у вежі Світового торговельного центру, та падіння самих веж. Мета показу полягала не так в інформуванні, як у тому, щоб від ошелешення ми перейшли до отупіння. Після сотого уколу болю вже не відчуваєш. Це, можливо, добре. Анестезія по телевізору — хтозна? — стримала заворушення проти арабів-іммігрантів. З цієї самої причини були заборонені передачі, де палестинці Рамалла[169] вибухнули неймовірною радістю, почувши повідомлення про замахи. І знову ж з тієї самої причини американський уряд заборонив демонструвати по телебаченню зйомки людей, які, щоб не згоріти, викидаються з вікон, зйомки та фото їхніх падаючих і розбитих тіл. (Заборона фільмувати привезені з Іраку домовини вбитих вояків керувалася зовсім іншим наміром. Не даючи змоги вклонитися їхній пам’яті, країна, заради якої вони загинули — це подавалось саме так, — визнавала, що вони померли не заради батьківщини.) Література, яка не має справи з широким загалом, може показувати речі, навіть якщо вони не зовсім приємні; індивідуальна емоційність не така потужна й вибухова, як емоційність колективна. Джон Макінерні[170] у своєму романі «Хороше життя» (The Good Life, 2006) одним-єдиним образом помстився за всі заборонені образи. Це був образ звуку. Він говорить про тіла, які падають з веж зі звуком зігнилих фруктів. Образ настільки виразний, що немає потреби описувати щось іще, та й він нічого більше не додає. Вежі-близнюки були віддані на відкуп чесності людського страждання. (Власне з огляду на це 11 вересня 2001 р. весь світ цілком справедливо виступив проти Карлгайнца Штокгаузена[171], який сказав, що їхнє падіння — це найбільша естетична подія ХХ ст. Він продемонстрував лицемірність мислення та свою безсердечність. А значить, наділив себе додатковим недоліком порівняно з Джорджем В. Бушем, який ніколи не претендував на інтелект. Краса катастрофи існує лише у фільмах. Трюки у фільмі «2012», які показують, як під час землетрусу валиться весь Лос-Анджелес, ми вважаємо чудовими, бо знаємо, що це фантазія. Нас охопив би жах, якби ми крупним планом побачили зламану кістку, яка стирчала б із стегна.) Основна відмінність між цими двома видами текстів полягає у ставленні до смерті. Література говорить про смерть, а журналістика — про померлих. Література може розповідати про речі, які не