Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Головний суддя підіймає руку. Зал знову втихомирюється, наче гігантський оркестр перед диригентом. Суддя змушений внести поправку: Іван Сила виштовхнув штангу за третім разом не сто п’ятдесят, а на десять кілограмів більше.

Нарешті розм’якли й ліворуч. Здавалося, байдужих не було. Навіть Грдлічка і той, стримуючи біль поразки, підійшов до Івана і поздоровив його з перемогою.

Нейман підбіг, потис Іванову руку, обняв і за старою звичкою поплескав по плечу.

Він торжествував. Ще б пак! Його прогнози, про які, щоправда, нікому не обмовився, здійснювалися. Він радів до безтями. Навіть ні з ким не розмовляв. Йому було важко висловити те, що назбиралося в душі. Неперевершено зробив ти, молодий спортовцю!

— Дякую вам, пане професоре, — мовив Іван і ніяк не міг отямитися від тих гучних оплесків та вигуків, що гриміли в голові. Нічого такого й не зробив, а люди гойкають та гойкають. Ну. Викинув те залізяччя понад голову, ну, постояв на помості якісь хвилини. Але ж то хіба робота? Забавка панська та й усе. Чому там радіти?..

Так на спортивній арені Чехословаччини з’явилася нова зірка — Іван Сила. Молодий орел Карпат злетів до першої висоти — йому вручили золоту медаль чемпіона республіки. На почесному п’єдесталі праворуч стояв Грдлічка. Правда, чеський велет поступився на одну ступінь хлопцеві з Підкарпатської. Зденек і Павол вибороли третє місце серед фехтувальників.

Свадеба ледве вирвався з натовпу. Захеканий підбіг до Івана, обняв, обцілував, спробував, було, підняти Силу, та з того нічого не вийшло. Поздоровив Неймана, подякував за науку, за піклування про його «родича».

У супроводі Неймана та Свадеби Іван вийшов на вулицю. Свіже повітря підбадьорювало. Та не встиг кілька разів дихнути, як його обступили репортери, фотокореспонденти. Але не міг зміркувати, що від нього треба. Позиркує то на Неймана, то на Свадебу, аби сказали, як йому стояти, бо перший раз має діло з такими людьми.

Невгамовні кореспонденти прямо в рот тичуть мікрофони, фласкають фотоапаратами, один перед одним перепитують:

— Де виріс Сила?

— Хто батько?

— Чи жонатий чемпіон?

— Коли не жонатий, то чи показав би свою слечну?

— Яку марку чеського пива вживаєте?

— Що снилося перед чемпіонатом?

— В яку пору дня тренуєтесь?

— Якою водою вмиваєтесь?

«Гей, якби нянько або Терка знали, як мене тут честують. Ба ци довго ото таке буде? Айбо полівляти не можна: раз ото людям любиться, то треба показувати». І тому на всі запитання, що нанизували кореспонденти у довгу вервечку, Іван відповів коротко:

— З Підкарпатської Русі…

Потому замовк, бо не встигав за тими опитуваннями. Тільки притакував головою або заперечливо мотав нею, наче одганявся від прискіпливих мух.

Рятував Івана Свадеба. Щойно він повернувся з кількома знайомими чоловіками. Ага, так це з Прохазкового заводу!.. Позад них стояли ще четверо: вони тримали в руках штангу.

— Іване, — звернувся до Сили літній чоловік, що вибрався наперед, — це тобі наш дарунок. Прийми на пам’ятку. Самі зробили…

— Дякую вам, люди добрі! Дуже дякую вам! — і всім по черзі тиснув руки. — Та нащо мене так виславляти?

Репортери навперебій просять, щоб Іван підняв штангу над головою.

— Піднімай, бо все одно не відступлять, — порадив Свадеба.

Нейман відразу розпорядився, аби відвезли іменну штангу до Івана на квартиру.

«Ото вже діло! Скілько буду хотіти, стільки буду бавитися. Гей, якби нянько або Терка знали, як мене тут честують! Як коло якогось короля ходять».

Коли сіли в Нейманове авто, професор запитав:

— Що вам, молодий колего, найбільше запам’яталося з цього дня?

Навіть не довго думаючи, Сила відповів:

— Штанга! Красно зробили люди!..

— Красно, — погодився Нейман, бо зрадів, що Іван усю цю церемоніальність переносить холоднокровно. Отже, оп’яніти від слави він не здатний. Значить, буде з нього справжній спортсмен!

Віднині простий селянський хлопець з Карпат став знаменитістю. Він сподобався глядачам.

— Ви, пане Свадебо, можете гордитися таким родичем! — прошептав Нейман. — Сьогодні і для вас, і для мене велике свято.

З нинішнього дня про Івана Силу з Підкарпатської заговорила не тільки Прага. Навіть сільський нотар Вацлав Прохазка та превелебний знайшли час, аби зайти до старого Сили поздоровити за сина.

«Нейман — добрий спортсмен. Добрий учитель. То є правда. Він знає класичну боротьбу, бокс, фехтування. У нього висока культура. Словом, красного маю вчителя. Неперевершеного! Та я мушу видіти в ньому не лише вчителя. А й суперника. Тоді легше мені гратися. Тоді буду достойним учнем. Ба ци рада Терка за мене? А нянько? Айбо що йому з тої слави? Він би ліпше радів, якби я землиці прикупив або якесь ремесло дістав у руки. Гей, то я знаю!..».

Потому пригадав, як був у театрі на концерті, де грали народні музики. І раптом причулася своя верховинська мелодія, що посіяла в кімнаті запах полонинських фіалок, дзвіночки лісових струмків, а у вечірній імлі вимальовувалися рідні гори, Боржава. Саме в такий час Іван повертав