Читати книгу - "№2"

своїх новокраїнних дітей достеменно так само, як їх самих виховували в часи повоєння, міжвоєння і воєння. Ніхто не бажав обнулити традиційну педагогіку муштри і принизливих стоп-кранів. Вони, діти нової країни, встигли зачерпнути травматичного виховання, в якому домінантою є частка не.

— Не можна.

— Не ходи.

— Не стрибай.

— Не бігай.

— Не плач.

— Не сиди.

— Не пхайся.

— Не лізь.

— Не вередуй.

— Не говори.

— Не мовчи.

Я сам виріс в оточенні не, тому розумію своїх студентів. Вони самим своїм існуванням, своєю ліберальною модерністю поставили своїх батьків у стан ступору й отупіння. В очах батьків комп’ютер був витвором технологічного зла, з якого гамузами сипляться порно­сайти, піхви і все те, що зробить їхню дитину або ґвалтівником, або повією. Потреба в мобільному телефоні розцінювалася як примха з розряду розкоші, а ігрова приставка передбачала візит до психіатра, який лікує ґеймерську залежність дитяти, приреченого на сомнамбулізм. Усе нове, все новітнє викликало в батьків спалахи недовіри й підозри, все з породи ноу-хау змушувало батьків зводити навколо свого чада чотириметрові паркани з високовольтними дротами. Новий час був загрозою для батьків, вони його боялися і намагалися мінімізувати, економно витискаючи з дозатора. І їхні діти ставали недо-. Недорозвинутими, недопросунутими, недоцивілізованими, недосучасними. Їх поставили на шпагат міжчасся, й інколи сухожилля й хрящі аж тріщали. Я готовий стати на коліна перед тими батьками, які чесно скажуть:

— Подивіться на нас. Подивіться на наше недолуге життя. Ну що ми можемо вам радити? Чи здатні ми взагалі будь-що радити?

Батьки соромляться своїх тіл і почуттів, і для них усе, що є майбутнім часом, має забарвлення апокаліпсису з чотирма вершниками. А діти просто-напросто хочуть бути щасливими в епоху ґаджетів, онлайну, штучного інтелекту, інстаґрам, стартапів. Вони чудово розуміють, що генерація батьків, які навіть комп’ютера увімкнути не можуть, нічого путнього апріорі не скаже. Їхні батьки не мають акаунтів у соцмережах — атож, їх не існує. Ті, кого не існує в сучасному світі, не мають права нікого повчати. Діти це розуміють, і лише повага до старших стримує їх.

— Ви застанете колонізацію космосу. Ваші діти у школах вивчатимуть оновлену таблицю Мендєлєєва. Ви застанете зародження наносуспільства. Дуже скоро ви будете кіборґами, бо міститимете в собі електронні компоненти, які покращать ваше життя. Робототехніка буде титульною робочою силою, і тому в людині цінуватиметься не навик, а інтелект.

Сидять, засвоюють. Для них усе це — футуристика на рівні хіромантії, для мене — невідворотність, яка підкрадеться зненацька.

— Астрономи й космологи стверджують, що Всесвіт прискорено розширюється. Розширення — це єдиний процес, що відбувається з Усесвітом. А це означає невблаганний кінець. Напевно, це буде розрив. Усе розірветься на менші елементи. Ніхто не знає, в якому обривкові світу будемо ми, високотехнологічні споживачі енергії, яка дається нам від Сонця за так, за красиві оченята. Енергетична криза — це і є Антихрист: відсутність світла у людей і в людях. На Сонце ніхто не впливає, Сонце є об’єктивною даністю без права впливу на нього. Ви нізащо не підпорядкували б своє майбутнє чомусь такому, на що ви ніяк не впливаєте, правда ж?

— Правда.

— А от уся наша планета цілком узалежнена від світила, яке перебуває поза нашим впливом. Згасло Сонце (або ж розгарячилося) — і ми повертаємося в доіндустріальну епоху обледеніння, з якого виберуться хіба що морозостійкі бактерії. Тектонічні плити змістяться, й утвориться суперконтинент в ореолі сонячної радіації. Океанів не існуватиме. Нас потроху поглине пурпуровий гігант, і нас ніхто навіть не згадає. Немає вчених, які давали б інший прогноз.

— Вас послухаєш — жити не хочеться.

— Навпаки, дорогі мої. Навпаки. Розуміючи всю умовність перспектив, треба насичувати майбутнє змістом, комфортом і екологією. Для того, щоб вивищитися над суєтою, треба глянути на все глобальніше. Вам заважає ваше міжчасся. Ви уявляєте майбутнє як епоху бездушних гуманоїдів, проте це не так. Тому що кожен із вас хотів би бути живим вай-фаєм, живою мережею, де паролем будуть не циферки, а безпосередньо ви. Свою душу ви ніколи не втратите, бо лише вона буде вашим лоґіном. Майбутнє бачиться мені як апофеоз людяності. Розкидатися життям стане моветоном.

Що таке міжчасся? Прірва чи навпаки — канатний перехід? Загроза — чи шанс? Мої студенти напишуть про це есеї, та я переслідую геть іншу мету: спонукати їх відчути свій час, відчути напрям, куди він тече. Скасувати виховання — ось чого вони просять. Вони хочуть в одну директорію зібрати всі міни, закладені батьками з минулого, активувати їх і натиснути кнопку delete. Божественні мрійники, вони навіть не бояться бути розпанаханими вибухом.

— Держави — це вже рудименти. Людина переросла державу вже давно, та нічого не міняється лише тому, що людина наразі не придумала, як по-іншому впорядкувати світ. На геополітичній дошці грають не держави, а їхні альянси. Усі держави вже давно згруповані в оберемки союзників, протаґоністів. Грають не держави, а союзні континентальні утворення. Існує лише командна гра. Лише відсталі держави є самотніми унікумами, що плентаються в хвості і насолоджуються етнографією.

— Але ж нема нічого поганого в тому, щоби пам’ятати себе.

— Звісно, нічого поганого нема. Треба плекати свої національні культури, та при цьому пам’ятати, що національні культури попри всю свою важливість не є мотором, не є рушійною силою. Вони є пам’яттю. А пам’ять робить тебе статичним. Пам’ять — це якір. Усі народи світу мають свій старовинний одяг, свої старовинні знаряддя праці, свою старовинну архітектуру й побут, свою старовинну зброю й усну народну творчість. У цьому плані жодна національна культура не є унікальна. Усі національні культури є різними варіантами одного й того самого. Будувати на цьому свою сучасну ідентичність занадто легко, воно не потребує жодних зусиль. Це — справа лінивих народів.

Другокурсник-доброволець записався на мій спецкурс. Зараз він сидить на другій парті, ніжна щетина переросла в борідку, яка ще більше увиразнює м’язисті губи. Зараз це тренд — хлопці запускають борідки, навіть першачки. Я ще досі не звик до такої кількості бородатих дітей навколо. У них ще зовсім юні личка, вони думають, що борода додає їм солідності й капітальності, але насправді все навпаки — на антитезі вони виглядають ще молодшими, а молодості забагато не буває. Їхні трендові борідки і щетини — симптом нового часу, який вони ненаситно, захланно п’ють, як кофеїн, що збадьорює. Своїм зовнішнім виглядом вони ніби доводять своїм батькам, що вони вже дорослі й статечні, що їм не потрібне моралізаторство з уст покоління вічних черг і дефіцитів.

Бородаті